Жан-Жак Руссо - Сповідь

Дідро у свою чергу знайшов месника – в особі абата Морелле, котрий написав проти Паліссо статейку в дусі «Маленького пророка» під заголовком «Видіння». У цій статті він дуже необачно образив пані де Робек, а її друзі запроторили його до Бастилії. Я певен, що сама вона не причетна до цього, оскільки з природи своєї не була мстива, до того ж у цей час була майже при смерті.

Д’Аламбер, близький друг абата Морелле, написав мені, щоб я попросив пані де Люксембурґ поклопотати про його звільнення, обіцяючи за це розхвалити її в «Енциклопедії». [192]Ось моя відповідь:

«Я не чекав вашого листа, шановний пане, щоб висловити герцогині Люксембурзькій своє засмучення з приводу арешту абата Морелле. Вона знає, як я турбуюся про нього, дізнається тепер, як турбуєтеся про нього ви, а щоб вона сама зацікавилась, їй досить знати, що йдеться про гідну людину. Проте, хоча герцог і герцогиня пошанували мене своєю прихильністю, що становить відраду мого життя, і хоча ім’я вашого друга в їхніх очах є рекомендацією для абата Морелле, я не знаю, до яких меж мені зручно вжити в цьому випадку вплив, пов’язаний з їхнім становищем і повагою, яку вони мають. Я навіть не певен, що помста, про яку йдеться, стосується принцеси де Робек тією мірою, як ви припускаєте; і якби це було навіть так, не слід думати, що насолода помстою властива виключно філософам, і що, коли вони захочуть бути жінками, жінки стануть філософами.

Я покажу вашого листа герцогині Люксембурзькій і повідомлю вас, що вона відповість. Але, мені здається, я досить знаю її і наперед можу запевнити вас, що вона із задоволенням сприятиме звільненню абата Морелле, проте не прийме тієї вдячності, яку ви обіцяєте їй в «Енциклопедії», хоча й була б потішена цим, тому що вона робить добро не для похвал, а підкоряючись своєму доброму серцю».

Я не пошкодував зусиль, аби збудити жаль і співчуття пані де Люксембурґ до бідолашного в’язня, і досяг успіху. Вона навмисне поїхала до Версаля, щоб побачити графа де Сен-Флорантена, і ця поїздка скоротила перебування подружжя в Монморансі. Пан маршал змушений був поїхати майже в той самий час і вирушив до Руана, куди король послав його як правителя Нормандії, щоб заспокоїти якісь хвилювання в парламенті. Ось що написала мені пані де Люксембурґ через день після свого від’їзду:

«Пан де Люксембурґ поїхав учора о шостій годині ранку. Ще не знаю, чи поїду я до нього. Чекаю від нього звісток, тому що він сам не знає, скільки часу пробуде там. Я бачила пана де Сен-Флорантена. Він якнайкраще прихильний до абата Морелле, але бачить деякі перешкоди в цій справі, які, проте, сподівається подолати, коли буде на доповіді у короля наступного тижня. Я також просила як милості, щоб абата не засилали, тому що про це йшла мова, його хотіли заслати до Нансі. Ось і все, чого мені вдалося добитися. Але обіцяю вам не давати панові де Сен-Флорантену спокою, поки справа не кінчиться згідно з вашим бажанням. А як мені сумно, що довелося так рано покинути вас! Тішу себе надією, що ви в цьому не сумніваєтеся. Люблю вас від щирого серця і на все життя».

Через кілька днів я отримав записку від д’Аламбера, яка дала мені щиру радість:

«Завдяки вашим турботам, мій дорогий філософе, абата випустили з Бастилії, і його арешт не матиме жодних наслідків. Він їде в село і шле вам, так само як і я, тисячу подяк і вітань. Vale et me ama». [193]

Абат теж написав мені через кілька днів листа, сповненого вдячних слів, який не здався мені надто щирим. Він навіть певною мірою применшував послугу, яку я зробив. А ще через деякий час я помітив, що д’Аламбер і абат якщо й не зовсім витіснили мене, але замінили мене у пані де Люксембурґ, і я ніби втратив при ній те, що виграли вони. Втім, я не думаю, що абат Морелле сприяв тому, що я упав у неласку, для цього я дуже поважаю його. Що ж до д’Аламбера, то я тут нічого не скажу, але ми поговоримо про це пізніше.

Приблизно тоді ж у мене була ще одна справа, яка змусила мене написати останнього мого листа до Вольтера. Він усім заявляв, що цей лист – мерзенна образа, але ніколи нікому його не показував. Я зроблю те, чого він зробити не захотів.

Абат Трюбле, якого я трохи знав, але бачив дуже рідко, листом від 13 червня 1760 року попередив мене, що пан Формей, його друг і кореспондент, надрукував у своїй газеті мій лист до Вольтера про землетрус у Лісабоні. Абат Трюбле хотів знати, як з’явилася ця публікація, і в своїй хитрій єзуїтській манері запитував, що я думаю про передрук цього листа, але сам не висловлював своєї думки. Мені глибоко ненависні подібні хитруни, і, висловлюючи йому належну вдячність, я надав їй, проте, різкого тону, що він і зрозумів, але це не завадило йому чіплятися до мене ще в двох чи трьох листах, аж поки він дізнався все, що йому було треба.