Жан-Жак Руссо - Сповідь

Хоча вона, здавалося, нічого не бачила, нічого не помічала, і сам я не бачив ніякої зміни в її ставленні до мене, але поступово у мене зростало передчуття, що дуже скоро на зміну захопленню прийде нудьга. І не даремно я так думав. Та й чи можна було чекати від такої можновладної жінки постійності у смаках, тоді як я був такий малопридатний для підтримання її уваги? Я навіть не міг приховати від неї, як мене турбує моє глухе передчуття, і ставав ще похмурішим. Читач може судити про це з листа, що містить дуже дивне пророкування.

«Яка жорстока ваша доброта! Навіщо бентежити спокій самітника, що відмовився від радощів життя, щоб не знати його засмучень? Я проводив свої дні в марних пошуках міцних прихильностей. Я не міг знайти їх в умовах, для мене досяжних; невже я повинен шукати їх у вашому колі? Ні честолюбство, ні користь не спокушають мене, я не легковажний і не боязливий, я можу опиратися всьому, окрім ласки. Навіщо ж ви разом з паном маршалом чаруєте мене, атакуючи в моє слабке місце? Адже відстань між нами така велика, що виливи мого чутливого серця все одно не наблизять його до вашого. Хіба достатньо прихильності серцю, яке не знає двох способів віддати себе і почуває себе здатним тільки до дружби? До дружби з пані маршаловою? Ах, у цьому моє нещастя! І ви, і пан маршал можете скільки завгодно вживати це слово – «дружба», але я буду безумцем, якщо піймаю вас на слові. Ви граєтесь, а я прихиляюся, і кінець гри готує мені нові скорботи.

Як ненавиджу я всі ваші титули і як жалію вас за те, що ви їх маєте! Ви здаєтеся мені такими гідними насолоджуватися радощами простого життя. Чому ви не живете в Кларані! Я там шукав би щастя свого життя. Але замок Монморансі, але Люксембурзький палац!.. Хіба там місце для Жан-Жака? Хіба туди друг рівності повинен нести прихильність чутливого серця, яке, оплачуючи такою ціною виявлену йому повагу, вірить, що воно дає стільки, скільки й отримує? Ви теж добрі і чутливі, я знаю, я бачив це. Шкодую, що раніше думав інакше. Але з вашим становищем, з вашим способом життя ніщо не може залишити тривалого враження, і стільки нових предметів уваги взаємно витісняють одне одного, що не залишається жодного. Ви забудете мене, пані, після того, як позбавите мене можливості піти за вашим прикладом. Ви багато сприяли моєму нещастю, і вам не можна цього пробачити».

Я згадав і пана де Люксембурґа тільки для того, щоб подібні компліменти не здалися їй дуже різкими щодо неї, але мені при цьому й на думку не спадало сумніватися в міцності його дружби. Ніщо з того, що бентежило і лякало мене в пані маршаловій, нітрохи не стосувалось його самого. Я не почував ані найменшої недовіри до його характеру, знаючи, що він слабкий, але не здатний до зради. Я не побоювався можливості його охолодження так само, як не чекав од нього і героїчної дружби. Простота і невимушеність нашого спілкування говорили про те, що ми обидва впевнені один в одному. І обидва мали рацію. Я шануватиму, ніжно любитиму пам’ять цієї шляхетної людини, поки живий. Хоч що робили, хоч як намагалися настроїти його проти мене, я до такої міри переконаний у тому, що він до кінця залишався моїм другом, начебто сам прийняв його останній подих.

У другий їхній приїзд в Монморансі влітку 1760 року, зважаючи на те, що «Юлія» була вже прочитана, я вирішив був читати «Еміля», щоб зберегти свій престиж перед пані де Люксембурґ, але це не мало такого успіху – чи тому, що предмет був їй не такий цікавий, чи саме читання встигло зрештою набриднути. Проте, вважаючи, що видавці завжди мене обдурюють, вона захотіла взяти на себе клопіт видання цієї книги, щоб воно дало мені більше вигоди. Я погодився за неодмінної умови, що його в жодному разі не друкуватимуть у Франції, з цього питання у нас навіть вийшла довга суперечка: я стверджував, що дозволу на видання ні за що не дадуть, і навіть просити про це ризиковано, а без дозволу цензури я не погоджувався друкувати свою книгу в межах королівства. Вона стверджувала, що з цензурою ніяких труднощів не виникне за тієї системи, яку запровадив тепер уряд. Вона знайшла спосіб привернути на свій бік пана де Мальзерба, і він написав мені з цього приводу власноручний довгий лист, де доводив, що такий твір, як «Сповідання віри савойського вікарія», повинен усюди зустрічати схвалення людства, і зокрема – французького двору. Я був здивований, що цей законник, завжди такий боязкий, раптом зробився таким зговірливим. Оскільки книга, особисто ним схвалена, тим самим ставала законною, я більше нічого не міг заперечити проти друкування. Але, через особливу делікатність, я зажадав, щоб її друкували в Голландії, а саме у Неольма. Я не тільки вказав на нього, а й письмово попередив його про це, погодившись, утім, щоб прибуток від видання пішов якому-небудь французькому книгопродавцю, і коли воно буде готове, то нехай його продають у Парижі чи де завгодно, оскільки продаж мене вже не стосувався. Ось те, про що ми дослівно домовилися з пані де Люксембурґ, після чого я передав їй свій рукопис.