Жан-Жак Руссо - Сповідь

Цього разу вона привезла з собою свою онучку, мадемуазель де Буффлер, тепер герцогиню де Лозен. Її звали Амелією. Це було чарівне створіння: її личко, ніжність, соромливість були справді невинні. Не можна уявити собі нічого милішого і привабливішого, ніж її зверхній вигляд, ніжнішого і невиннішого, ніж ті почуття, що вона викликала. До того ж вона була ще дитина, їй не було й одинадцяти років. Пані маршалова, якій вона здавалася занадто соромливою, всіляко намагалася її розворушити. Вона кілька разів дозволяла мені поцілувати дівчинку, що я робив із звичною своєю похмурістю. Замість ласкавих слів, які інший говорив би на моєму місці, я залишався безмовним, зніяковілим, і не знаю, хто більше соромився – бідолашне дівча чи я.

Якось я зустрів її саму на сходах малого замку: вона йшла від Терези, у якої сиділа її гувернантка. Не знаючи, що їй сказати, я попросив дозволу поцілувати її, і вона дозволила це так само простодушно, як прийняла мій поцілунок вранці з наказу своєї бабусі і в її присутності. Наступного дня, коли я читав «Еміля» в головах маршалової, я саме дійшов до місця, де справедливо засуджую те, що вчинив напередодні. Вона визнала мої зауваження цілком слушними і сказала з цього приводу щось дуже розумне, що змусило мене почервоніти. Як я проклинаю свою неймовірну дурість, що так часто надавала мені вульгарного і винуватого вигляду, тоді як я був тільки розгублений і збентежений! Подібний конфуз у людини, не позбавленої розуму, справляє навіть враження фальшивого виправдання. Можу, проте, присягнутися, що в цьому поцілунку, що заслуговує на осуд, як і в інших, серце і почуття мої були не менш чисті, ніж у мадемуазель Амелі; і можу навіть присягнутися, що якби цієї хвилини я міг уникнути зустрічі з нею, я зробив би це – не тому, що для мене не було великою втіхою бачити дівчинку, а тому, що мені просто було важко придумати і сказати їй мимохідь кілька приємних слів. Яким чином дитина бентежить людину, яка не боїться влади королів? На що зважитись? Як поводитися, коли у мене немає ніякої винахідливості? Коли я змушую себе заводити розмову із зустрічними людьми, я неодмінно кажу щось недоречне; якщо ж я нічого не говорю, мене вважають за мізантропа, дикуна, ведмедя. Цілковита дурість була б легшою для мене, але брак уміння поводитися в товаристві перетворював властиві мені здібності на знаряддя моєї загибелі.

Під кінець свого перебування в селі пані де Люксембурґ зробила добру справу, до якої і я деякою мірою долучився. Дідро дуже необережно образив княгиню де Робек, дочку пана де Люксембурґа, Паліссо, якому вона протегувала, помстився за неї, написавши комедію «Філософи», [191]де показав мене у смішному вигляді, а Дідро вилаяв. Ймовірно, автор п’єси обійшовся зі мною м’якше не так з поваги до мене, як побоюючись викликати невдоволення батька своєї покровительки, оскільки він знав, що пан де Люксембурґ мене дуже любить. Книгопродавець Дюшен, з яким я до цього не був знайомий, прислав мені цю п’єсу, як тільки її надрукували. Підозрюю, що це було зроблено за розпорядженням Паліссо, який, можливо, вирішив, що мені буде приємно бачити, як він змішує з болотом людину, з якою я зовсім недавно порвав стосунки. Але він дуже помилився. Порвавши з Дідро, я вважав його не так поганим, як слабким і балакучим, тобто здатним проговоритися, проте в душі я назавжди зберіг до нього і прихильність, і навіть повагу, і шанував пам’ять про нашу колишню дружбу, оскільки знав, що вона довгий час була з його боку так само щира, як і з мого. Інша річ Ґрімм, цей брехун зроду ніколи мене не любив, він і не здатний любити і, не маючи причин на мене нарікати, просто із заздрощів став найзлішим моїм обмовником. Ґрімм тепер у моїх очах ніщо, а Дідро завжди залишиться для мене колишнім другом. Я був обурений до глибини душі цією огидною п’єсою; я не міг дочитати її до кінця й одіслав назад Дюшену разом з листом:

«Монморансі, 21 травня 1760 р.

Шановний пане! Проглядаючи надіслану вами п’єсу, я затремтів од того, що мене в ній хвалять. Я не приймаю цього огидного подарунка. Певен, що, надсилаючи її, ви не хотіли завдати мені образи, але ви не знаєте або ж забули, що я мав честь бути другом цієї шанованої людини, яку мерзенно обмовили і ославили в цьому пасквілі».

Дюшен показав мій лист Дідро, якого він мав би зворушити, але той обурився. Його самолюбність не могла пробачити мені моєї великодушності, і я дізнався, що його дружина всюди виливала свою лють на мене, але це не справляло на мене особливого враження, оскільки мені було відомо, що всі її вважають за сварливу бабу.