Жан-Жак Руссо - Сповідь

Серед усіх цих дрібних літературних чвар, що дедалі більше зміцнювали мене в моєму рішенні, я був удостоєний найбільшої честі, яку дала мені література і до якої я був найбільш чутливий. Мене двічі відвідав принц де Конті, першого разу в малому замку, а другого – на Мон-Луї. Обидва рази він вибрав такий час, коли пані де Люксембурґ не було в Монморансі, щоб показати, що приїжджає він саме до мене. Я ніколи не сумнівався, що першими знаками уваги з боку цього принца я зобов’язаний пані де Люксембурґ і пані де Буффле, але не сумніваюся також, що його благоволінням, яке він відтоді завжди виявляв мені, я зобов’язаний його власним почуттям і самому собі. [196]

Оскільки моя квартира в Мон-Луї була дуже тісна, а з вежі відкривався чарівний краєвид, я повів принца туди, і він на довершення своєї прихильності захотів виявити мені честь, зігравши зі мною в шахи.

Я знав, що кавалер де Лоренці, який був сильніший за мене, програвав принцові. Проте, незважаючи на знаки і кривляння кавалера та інших присутніх, я вдавав, ніби не помічаю їх, і виграв обидві партії. Кінчивши, я сказав тоном шанобливим, але серйозним: «Ваша високосте, я надто шаную вашу світлість, щоб не обіграти вас у шахи». Цей достославний принц, повний розуму і освіченості, гідний того, щоб уникати лестощів, справді відчув, так принаймні мені здається, що тільки я один ставлюся до нього як до людини, і я маю підстави думати, що він був мені щиро вдячний за це.

Якби навіть принц залишився цим незадоволений, і тоді я не дорікав би собі, що не захотів його ні в чому обдурювати, і, звичайно, не можу собі дорікати за те, що в серці своєму недостатньо відповідав на його доброту, хоча іноді робив це нелюб’язно, тоді як сам він надзвичайно чарівно виявляв мені свою ласку. Через кілька днів він прислав мені корзину з дичиною, яку я прийняв як належне. Через деякий час він прислав другу корзину, причому один з його ловецьких написав мені за його наказом, що це дичина з полювання його високості і застрелена його власною рукою. Я прийняв і це, але написав пані де Буффле, що більше приймати не буду. Цей лист викликав загальне несхвалення і цілком заслужено. Відмовляючись від дичини, яку присилав мені принц королівського роду, та ще в такій люб’язній формі, я виявив не делікатність гордої людини, що хоче зберегти свою незалежність, а грубість зарозумілого нечеми. Коли в зібранні чернеток мені трапляється на очі цей лист, я завжди червонію і шкодую, що написав його. Але ж я задумав писати свою «Сповідь» не для того, щоб замовчувати власні дурощі, а ця неввічливість так обурює мене самого, що я не дозволю собі приховати її.

З мене й цього б вистачило, але я зробив ще одну дурницю – зробився суперником принца: тоді пані де Буффлер була ще його коханкою, а я нічого не знав про це. Вона досить часто відвідувала мене разом з кавалером де Лоренці. Вона була гарна і ще молода, напускала на себе римський розум, а у мене він завжди був романтичний, що досить близько. Я трохи не захопився, і, думаю, вона це помітила; кавалер також помітив, принаймні він говорив мені про це, і в такому тоні, що зовсім не бентежив мене. Але цього разу я виявився розважливим, та й час був навчитися цього в п’ятдесят років. Пам’ятаючи науку, яку я дав у «Листі до д’Аламбера», я соромився так погано ним скористатися. До того ж я дізнався те, чого не знав раніше, і, звичайно, тільки зовсім утративши розум, можна було змагатися з такою високою особою. Нарешті я, мабуть, ще не цілком зцілився від своєї пристрасті до пані д’Удето; відчуваючи, що ніхто вже не може замінити її в моєму серці, я назавжди розпрощався з коханням. Тепер, коли я пишу це, я тільки що відчув на собі дуже небезпечне загравання і хвилюючі погляди однієї молодої жінки, що мала свої певні наміри; але якщо вона робила вигляд, що забула про дванадцять моїх п’ятиліть, то я пам’ятав про них. Виплутавшись з цієї небезпеки, я вже не боюся впасти і відповідаю за себе довіку.

Пані де Буффлер, помітивши, яке хвилювання вона в мені викликала, мала також можливість помітити, що я дав собі раду з ним. Я не такий божевільний і не такий пихатий, щоб уявити, ніби міг у моєму віці сподобатись їй; але з деяких натяків Терезі можу думати, що я викликав у неї цікавість. Якщо це було так і якщо вона не пробачила мені цієї обманутої цікавості, то треба визнати, що я справді народжений для того, щоб бути жертвою своїх уподобань; переможне кохання виявилося для мене фатальним, а переможене – ще згубнішим.