Жан-Жак Руссо - Сповідь

Я ніколи не був прихильником пані де Помпадур, навіть до того, як вона потрапила у фавор, – коли мені траплялось бачити її у пані де Ля Попліньєр і звали її тоді ще пані д’Етіоль. Відтоді мені не подобалося її мовчання стосовно Дідро і всі її вчинки щодо мене, як у зв’язку зі «Святами Раміра» та «Ніжними музами», так і з приводу «Сільського чарівника», що ніколи жодним чином не надали мені тих переваг, які були б відповідними їхньому успіху. Взагалі за будь-яких обставин я завжди переконувався в її небажанні зробити мені хоча б якусь послугу. Втім, це не завадило кавалерові де Лоренці запропонувати мені якимось чином прославити цю жінку, написавши що-небудь на її честь. Ба він навіть натякнув, що я, мовляв, зміг би навіть обернути це собі на користь. Ця його пропозиція мене неабияк обурила, адже мені було добре відомо, хто насправді за цим стоїть, – я знав, що такий нікчема, як цей кавалер, завжди думає і діє тільки за чиїмись намовами. Я дуже погано володію собою, тому, не добираючи висловів, навіть не намагався приховати від нього своє презирство до його пропозиції, так само як не ховав від будь-кого й свою антипатію до фаворитки; і вона, я певен, чудово знала про це. Словом, я бажав перемоги панові де Шуазелю не тільки з природною до нього прихильністю, а ще й не забуваючи про власні інтереси. Перейнятий пошаною до його талантів, ледь знайомий з ним особисто, сповнений вдячності за його добре ставлення до мене й готовність допомогти, а при цьому нічогісінько не знаючи в своїй самотині ні про те, яким він живе життям, ані про його смаки, я наперед сприймав його як месника за все суспільство і за мене самого також. Тож дописуючи тоді «Суспільну угоду», я одним помахом пера дав усім наздогад, що саме думаю про попередніх міністрів, і про того, хто почав їх тепер перевершувати. Саме тоді я й порушив найтвердіше своє правило, а ще не надав значення тому, що, коли хтось хоче в своїй статті когось дуже вже похвалити чи засудити, не називаючи імен, то треба аж так те своє марнославство ретельно прикладати до тих, кого воно стосується, щоб і найхворобливіше самолюбство не змогло спостерегти навіть натяку на двозначність. Це був мов напад якоїсь дурної нерозважливості: мені навіть думки не промайнуло, що хтось може через ті мої слова зайти в облуду! Читачі скоро побачать, чи мав я рацію.

У своєму житті я завжди ніби випадково, проте часто знайомився з жінками-авторами. Я сподівався, що в крайньому разі серед владних світу цього їх не так багато. Та де там! Ця випадковість і тут не давала мені просвітку. Втім, пані де Люксембурґ, скільки я знаю, ніколи не хибувала на цю манію; зате нею дуже переймалася графиня де Буффлер. Вона написала трагедію в прозі, яка спершу була прочитана, ходила по руках і над усяку міру звеличена у колі принца де Конті; але пані де Буффлер, не вдовольнившись цими похвалами, захотіла так само почути й мою думку. Що ж, вона її почула: думка була стримана, – саме така, на яку заслуговував її твір. Крім того, я вважав за свій обов’язок повідомити її, що п’єса її, названа «Великодушний раб», має дуже велику схожість з англійською п’єсою під назвою «Oroonoko», яка хоча й маловідома, та все ж існує її переклад. Пані де Буффлер подякувала мені за повідомлення, втім, запевнила, що її п’єса анітрохи не схожа на англійську. Я ніколи нікому, крім неї, не говорив про цей плагіат, та й їй самій сказав лише для того, щоб уволити її ж бажання, висловивши свою думку. Але не раз відтоді згадував я про долю Жіля Блаза, [205]що виконав такий самий обов’язок у присутності архієпископа-проповідника.

Окрім абата де Буффлера, що не любив мене, окрім пані де Буффлер, щодо якої я вчинив провини, яких ніколи не прощають ні жінки, ні автори, решта друзів пані маршалової теж, як мені завжди здавалося, не надто прагнули стати моїми друзями. Це стосується і президента Ено, який, записавшись в автори, не був позбавлений їхніх недоліків; це стосується й пані де Деффан і мадемуазель де Лепінас, обидві дуже дружні з Вольтером і близькі приятельки д’Аламбера, з яким остання навіть почала разом жити, – зрозуміло, з найчеснішими намірами, та інакше й бути не могло. Спочатку я дуже зацікавився пані де Деффан, яка втратила зір, а відтак викликала в мене співчуття. Але її спосіб життя, такий протилежний моєму, адже я вставав майже тоді, коли вона лягала спати, її нестримна пристрасть до легковажних жартів, значення, яке вона надавала, в гарному чи поганому розумінні, кожному брудному пасквілю, що з’являвся, виняткова необ’єктивність, що не дозволяла їй говорити ні про що врівноважено і спокійно, неймовірна забобонність, непереможна затятість, безглузде навіженство, до якого доводила її наполеглива упередженість думок, – усе це скоро відвернуло мене від бажання робити їй послуги. Вона це помітила, і цього виявилося досить, щоб розлютити її; і хоча я відчував, до якої міри може бути небезпечна жінка з подібним характером, я все ж таки мав за краще зазнавати бича її ненависті, ніж дружби.