Жан-Жак Руссо - Сповідь

Поки Дюшен рухався вперед слимаковим ходом, Неольм, якого він затримував, посувався ще повільніше. Йому не присилали аркуші одразу після того, як вони були надруковані. Він убачав недобросовісність у вчинках Дюшена, точніше, у вчинках Гі, який працював за нього, і, бачачи, що договір не виконується, він закидав мене листами, повними скарг і нарікань, але я нічим не міг зарадити йому, оскільки й сам мав усі підстави нарікати і скаржитись. Його друг Герен, що в той час дуже часто зі мною зустрічався, безупинно говорив мені про цю книгу, але завжди досить стримано. Він і знав і не знав, що її друкують у Франції; знав і не знав, що магістратура в це втрутилась. Шкодуючи про те, що ця книга завдасть мені неприємності, він неначе дорікав мені в нерозсудливості, хоча ніколи не говорив, у чому вона полягає. Він постійно лукавив і крутив і, здавалося, говорив тільки для того, щоб змусити мене висловитися. Моя безтурботність тоді була така велика, що я сміявся з його обережності і таємничості, як з поганої звички, засвоєної ним од міністрів і чиновників, кабінети яких він частенько відвідував. Певний, що я чиню з цією книгою цілком правильно, глибоко переконаний, що вона не тільки дістала схвалення та підтримку магістрату, а й навіть справедливо заслужила прихильність міністерства, я радів, що мав мужність зробити корисну справу, і сміявся зі своїх малодушних друзів, які, мабуть, турбувалися про мене.

Дюкло належав до їх числа, і, признаюся, моя віра в його прямоту і далекоглядність змусила б і мене стривожитися, якби я не був такий переконаний у користі цієї книги і в чесності її покровителів. Дюкло приїхав до мене від пана Байя, коли «Еміль» друкувався, і заговорив зі мною про нього. Я прочитав йому «Символ віри савойського вікарія», він вислухав дуже спокійно і, мабуть, з великим задоволенням. Коли я кінчив, він сказав мені: «Як, добродію, це становить частину книги, яка друкується в Парижі?» – «Так, – відповів я, – і її слід було б друкувати в Луврі за наказом короля». – «Згоден, – мовив він. – Але зробіть мені ласку, не кажіть нікому, що ви читали мені цей уривок». Ця дивна манера висловлюватися здивувала, але не злякала мене. Я знав, що Дюкло часто бачиться з Мальзербом, і не міг зрозуміти, чому вони так несхоже думають про той самий предмет.

Я жив у Монморансі вже чотири роки і жодного дня не почував себе цілком здоровим. Хоча повітря там чудове, але вода погана, і, можливо, це було однією з причин, що посилились мої звичайні недуги. На кінець осені 1761 року я зовсім розхворівся і всю зиму провів у майже безперервних стражданнях. Фізичний біль, ускладнений безліччю дрібних тривог, відчувався сильніше, ніж завжди. З якогось часу мене мучили глухі і сумні передчуття, хоча я не знав їх причини. Я одержував досить дивні анонімні листи, та й підписи були не менш дивні. Одного такого листа я одержав від радника паризького парламенту, який, будучи незадоволений сучасним станом речей і не сподіваючись на щось краще в майбутньому, звертався до мене за порадою, який вибрати йому притулок у Женеві чи в Швейцарії, щоб виїхати туди разом з родиною. Такого самого листа одержав я від пана…, парламентського президента в…, з пропозицією редагувати для цього парламенту, що був тоді в поганих відносинах з двором, доповіді й заяви, причому мені повинні були передаватися всі потрібні для цього документи і матеріали. Коли я хворий, я буваю дратівливий; одержуючи такі листи, я сердився, і це далося взнаки в моїх відповідях. Звичайно, я дорікаю собі не за те, що навідріз одмовився зробити те, про що мене просили, бо ці листи могли бути пастками, підстроєними моїми ворогами, а те, чого від мене вимагали, суперечило моїм принципам, від яких я менше ніж коли-небудь хотів відступати; але, маючи можливість відмовити ввічливо, я відмовляв грубо, і в цьому був неправий.

Обидва згадані листи лежать у моїх паперах. Лист радника мене нітрохи не здивував, оскільки я поділяв його думку і думку багатьох інших, що застарілий державний устрій загрожує Франції близьким крахом. Лиха невдалої війни – наслідок помилок уряду, страшний розлад фінансів, постійні суперечки влади, зосередженої в той час у руках двох чи трьох міністрів, що відкрито ворогували поміж собою і в своєму прагненні нашкодити одне одному вели королівство до загибелі; загальна невдоволеність народу і всіх станів держави; самодурство впертої жінки, у якої примхи брали гору над розумом, якщо тільки він у неї був, і яка майже завжди усувала з посади найбільш здібних, щоб призначити тих, хто їй більше подобався, – все виправдовувало передчуття радника, публіки та й мої власні. Ці передчуття змусили б мене навіть вагатися, якби я сам не подумував про те, щоб пошукати собі притулку за межами королівства до настання розбрату, що загрожує йому. Але, знаючи, що я людина незначна і мирної вдачі, я подумав, що в тій самотині, про яку я мріяв, мені ніщо не може загрожувати. Я засмучувався тільки тим, що за таких обставин панові де Люксембурґу доведеться взяти на себе доручення, які погіршать ставлення до нього уряду. Мені хотілося, щоб він забезпечив собі притулок на той випадок, якщо величезна державна машина впаде, чого можна було побоюватися, зважаючи на тодішній стан справ. Мені ще й досі здається безперечним, що, якби кермо влади не потрапило нарешті до одних рук, французька монархія була б тепер на порозі смерті.