Петро Гулак-Артемовський - Байки

А Добрість не вважа на злії язики,

Не пристають людські до неї побрехеньки,

І як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски,

То, стрепенувшись, вп'ять виходять з їх сухенькі, —

Так Добрість чепурна виходить із брехні,

У неї ворогам одкази все одні:

Хто часнику не їв, той і смердіть не буде,

А добрий ворогів завсігди перебуде.

Псу вільно й на попа брехать, як кажуть, все

Собака гавкає, а вітер те несе.

Од злиднів не втечеш ні вдень, ні серед ночі:

У Заздрості, мовляв Пархім, попівські очі.

Бог з нею!.. Їй — в завість,

А Добрості — в користь!

«Сіль в вічі, в зуби їй печина», — Добрість каже

Та й хоч якій брехні сим словом рот замаже.

Як шкурка з бузівка у шевчика в руках

Або у лимаря в зубах,

Чого не витерпить, що їй не виробляють!

Смердячим дьогтем їй і жиром доїдають!

Крий боже! що їй мук, голубці, завдають!

І крутять, і вертять, і пруть, і мнуть, і труть,

І в дудку зцуплюють, і рвуть, і натягають,

І в сто погибелей муцують, і згинають…

Що збоку чоловік, зирнувши, задрижить!

Подума: тільки вже на світі їй і жить!

Аж ось! Глянь: лимар наш сю шкурку підіймає

І юхтою її або габельком величає,

І щоб за шкурку мав п'ять золотих узять,

То за габелька він не хоче й десять брать!

Так Добрість на світі чим більш в нудьзі помнеться,

Чим більш, мов реп'яхів, лихоти набереться,

Чим сала більшенько за шкуру їй заллють, —

Тим більше за неї, де повернись, дають.

Адже ж за битого, наші батьки мовляли,

Небитих двох колись не раз притьмом давали,

Та ба! та й чотирьох не квапились, не брали!

Нехай в олійниці олійник тараном

Макухам завдає якмога гіршу муку, —

Так не завгорить їм, а здавить в каменюку,

Що потім чорта й сам вдовбе їх долотом.

Нехай вовтузають і Добрість кулаками,

Мов воскобійними нехай з неї клинками

Останню слізоньку видавлюють і п'ють, —

Овва! дурні! того не знають, що дають

Таку принаду їй до стусанів частеньких,

До штовхання під бік, до кулаків тугеньких,

Що хоч в потилицю тоді їй і обух,

Хоч довбню в лоб, то все не випре з неї дух.

І довбня, я ж кажу, тогді їй так дошкулить,

Як вош за коміром або постіл замулить.

По сім-то, братику, і Добрість пізнають:

Клеймо їй — канчуки, імення їй — терпіння.

Хто їх не скоштував, не буде мать спасіння,

Того нехай поміж святими не кладуть!

Бо той, до котрого, знай, доля зуби скалить,

Трохи лиш на того не скинувся синка,

Що матінка пестить і до голівці гладить, —

Поки не візьметься пестунчик до замка!

Але всьому свій час і черга, Грицьку, буде!

Ми під богом, як бач, всі ходим, грішні люде:

До часу глек, — мовляв один розумний лях, —

До часу, голубе, нам глечик носить воду;

І на його пошле зла доля ту невзгоду,

Що глек побачимо в череп'яних шматках!

До часу над слабим, хто дужчий, вередує,

До часу мужиків ледачий пан мордує, —

Колись до їх усіх смерть в гості примандрує,

То, мов єхлейтар, їм в вікно заторохтить

І по-московській їм гукне: «В паход ітить!»

Не гляне, чи то їх кульками хата вшита,

Чи, може, дереном земляночка накрита, —

Всіх нас сира земля до себе прибере,

Але ледачий так, як добрий, не умре!

Як з Городищ чумак, пішовши в Крим за сіллю,

В дорозі нидіє двадцяту вже неділю,

Обшарпавсь до рубця, в коломазь обліпивсь,

Та ба! та як другі — дощенту не пропивсь,

Щодень, то неборак, знай, молиться все богу,

Щоб швидше дівчину побачити небогу,

І чулих воликів, знай, хльоста батогом,

Поки опиниться перед своїм двором, —

Так Добрість квапиться із світу в домовину,

Терпить нудьгу й біду, пропасницю й гостець,

І так попа він жде в останнюю годину,

Як на великдень всі червоних ждуть яєць.

Але ти, Грицьку, більш, ніж я, учився в школі,

Далеко більш, ніж я, помазавсь ти письмом;

Ти й греків, ти й латин, ти знаєш всіх доволі,

Ти в церков хоч яку годився б буть дяком;

Ти краще Добрості обличчя наригуєш,

Бо й добрий сам єси, і добре всіх малюєш!

Послухай, Грицьку, лиш! чи це тобі втямки,

Як зійдуться, було, до тебе нарубки,

А ти, було, й звелиш граматку їм читати,

А сам почнеш, було, псавтир перевертати,

Скрізь нишпорить — під тмою, мною, здом,

Під азом-ангелом або і в ярмолої

Од палітурочки в часловці до другої,

І спинишся, було, аж на октоїхом,

Та й об якімсь, було, почнеш читать Сократі —

Так гарно, що було аж сумно всидіть в хаті!

Нехай над ним сира земля пером лежить!