Том Уэйнрайт - Наркономіка. Як працює економіка картелів

Людина, покликана боротися з такими небажаними іноземними інвестиціями, працює в найбільш пишному і велично-потворному президентському палаці в Центральній Америці. Спроектований у неоколоніальному стилі садиби-фортеці, ґватемальський Palacio de Gobierno споруджений з місцевого каменю із зеленуватим відтінком, що є чудовою метафорою ґватемальського громадського життя. Дорогою до палацу мені довелося проштовхуватися через отару кіз, яких протестувальники-фермери пригнали до бічного входу. Це був 2011 рік, і я в містечку чекаю на зустріч із тодішнім президентом Альваро Коломом. Він худорлявий, доволі сивий, із м’яким голосом – щось між шепотом і хрипом. Його стриманий вигляд контрастує з яскравим опудалом біля письмового столу птаха-кетцаля, що вважається неофіційним талісманом країни, – мініатюрний тропічний павич із пишним зелено-синім оперенням хвоста. Мало яка істота зрівняється з чарівністю кетцаля, у тому числі й Колом.

Більшу частину свого президентського терміну він намагався зберегти свою владу, що поступово танула. Після руйнівної громадянської війни 1996 року особовий склад армії значно скоротився. Було б непогано, якби їй на заміну прийшла цивільна поліція. Але цього не сталося. У країні відбулося «системне руйнування системи безпеки», сказав Колом. Чисельність армії скоротилася з 30 000 до 10 000 осіб. З одного боку, це означає, що приблизно 20 тисяч колишніх військових шукають роботу, яку радо нададуть картелі. З іншого боку, дуже постраждала обороноздатність країни. У якийсь момент 32 солдати охороняли 200-мильну ділянку 600-мильного кордону з Мексикою. Картелі створили бази на півночі Ґватемали й «використовували їх як міжнародний аеропорт», каже президент. А його помічник додає, що в Лагуна-дель-Тіґре, дикій ділянці на півночі, є «цвинтар» тридцяти чи сорока легких літаків, які використовували наркоторгівці, а тоді покинули.

Неспроможність уряду контролювати великі обшири власної країни картелі вважають своїм активом: безнадійно слабка держава. Інколи здається, буцім у Мексиці панує беззаконня, але вона як Швейцарія порівняно з іншими регіонами Центральної Америки. Дипломат США у Ґватемалі радить мені повертатися з амбасади до готелю машиною, хоча ходи тут центром міста у Божий день – хвилин десять. Це виглядає нісенітницею, але за кілька днів економіст із великого банку сказав мені, що його організація забороняє відвідувати пішки співробітників, якщо до них від готелю понад квартал, відколи колега загинув у перестрілці в ресторані. Я сам ледь не втрапив у халепу, коли через дурість засвітив свій айфон у непевному районі. Якийсь чолов’яга схопив мене за комір і потягнув кудись вулицею, але передумав і дав мені виборсатися. Один приятель-журналіст називає Ґватемалу «країною Сьюдад-Хуарес». І має рацію. Президент Колом стверджує, що майже 40 % убивств у країні скоюють наркокартелі.

Бідна за західними мірками, Ґватемала вважається країною з середнім достатком за оцінкою МВФ; пересічний її житель на 50 % заможніший за жителя сусіднього Гондурасу. Попри це, влада не раз виявлялася неспроможною забезпечити базові потреби населення. Як підліткові-кілеру Хосе, багатьом дітям у країні бракує їжі: половина дітей у віці до 5 років потерпають від хронічного недоїдання, через що країна посідає 4-те місце в світі за цим показником. Жодна держава Латинської Америки не наближається до цього показника: у Гаїті, що на межі руїни, показник удвічі кращий. Причина, з якої державі не вдалося дати раду цій та низці інших проблем, – збирання мізерної суми податків. Державні витрати складають лише 12 % ВВП, і це найнижчий рівень у регіоні, бо в середньому в Латинській Америці це понад 20 % 53. Наступні президенти намагалися підвищувати податки, але щоразу їхні реформи блокував приватний сектор, у якого алергія на чесну сплату податків. Ґватемала перетворилася на економіку «зроби сам», бо в ній державні послуги щезли, а прийшли приватні виконавці.

Це стосується і громадської безпеки. Мій готель охороняє привітний чоловік із блискучим золотим зубом і ще більш блискучою помповою дубельтівкою, яку кладе на плече, коли впускає або випускає відвідувачів. Далі по вулиці підліток вимахує гвинтівкою, що старша за нього, й охороняє квіткарню. Попри те що рівень злочинності надвисокий, навіть у столиці поліцейський патруль – рідкість. Натомість на кожному кроці – озброєні до зубів приватні охоронці. За кілька кварталів від мого готелю стрілецький магазин «Армса» рекламує свій товар на великій дошці, на якій зображено величезний австрійський пістолет фірми «Ґлок», націлений на сусідній будинок – розмальований яскравими фарбами дитсадок. У країні кількість приватних охоронців перевищує чисельність поліції вп’ятеро. Хто має грубі гроші, може прикупити досить вогневої потуги, щоб подолати чинну владу.