Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Перші спроби досягти такої бажаної константизації середовища для життя ми бачимо і в «Епосі про Гільгамеша» — найкраще саме на прикладі будівництва славнозвісної стіни навколо Урука, завдяки й якій місто могло стати колискою цивілізації [60]. Ця константизація стосується і людської діяльності, праці. Адже людина краще виконує одну роботу, на якій вона спеціалізується, а якщо вона ще й може покластися на роботу інших, що задовольнить усі інші її потреби, тоді суспільство збагачується. Уже давно зникла потреба у тому, щоб кожен умів собі пошити одяг і взуття; уполювати, виростити чи приготувати собі їжу; знайти джерело питної води й побудувати собі житло [61]. Ці ролі взяв на себе інститут спеціалізації (яка, звісно ж, діяла задовго до того, коли Адам Сміт описав її як одне з основних джерел багатства народів) [62]. Тобто кожен спеціалізується на тому, у чому буде для суспільства найкориснішим, а задоволення всіх інших своїх потреб він лишає за іншими.

Епос фіксує один із найбільших стрибків у розвитку розподілу праці. Урук — одне з найдавніших міст, тому в епосі відображається історичний крок уперед в спеціалізації — у напрямі нового суспільного міського упорядкування. Завдяки муру люди в місті можуть займатися іншими справами замість того, щоб піклуватися про власну безпеку, вони мають змогу ще більше й глибше спеціалізуватися. Не можна забувати також про стабільність, яку приносить з собою місто, обнесене муром. Життя людини в місті набирає нових масштабів і раптом уже природнішим здається займатися речами, що лишаться вартісними і після смерті людини: «Мур символізує і формує міцність міста як інституції, яка має проіснувати віки й запевнити своїх мешканців у повній безпеці, щоб і вони, думаючи про майбутнє, почали робити інвестиції з думкою про те, що лишиться після їхньої смерті далеким нащадкам. І саме на надійні мури Урука спиратиметься процвітання та багатство містян, які в селянина викличуть справедливий подив, а можливо, й заздрість» [63].

Отже, поява укріпленого міста, з економічного погляду, зумовила важливі зміни: окрім глибшої спеціалізації його мешканців, дала ще й «можливості займатися ремеслами та торгівлею, на яких можна досить легко розбагатіти — а також і збідніти. Можливість прогодувати себе навіть для тих, у кого немає своєї землі, для молодших синів, для тих, кого позбавили спадку, для винахідників та авантюристів звідусіль — з усього світу» [64].

Проте все має ціну: ніде в світі печені голуби не летять до губи. Навіть на заможному бенкеті, який нам організувала спеціалізація. І ціна, яку ми платимо за свою незалежність від явищ природи, — це залежність від нашого суспільства й цивілізації. Що софістичніше наше суспільство як цілісність, то менше здатні її члени як індивіди жити самі по собі, без суспільства. Що спеціалізованішим є наше суспільство, то більшою буде кількість тих, від кого ми залежимо [65]. І залежимо екзистенційно. Енкіду умів жити в природі незалежно й без будь-чиєї допомоги, вільно. Оскільки Енкіду

Енкіду — мов звір, у нього немає свого народу й він не належить до жодної з країн. Своєю діяльністю він може задовольнити всі свої потреби сам, він без цивілізації, він — нецивілізований. І знову ми спостерігаємо принцип trade-off, тобто те або інше: Енкіду — самодостатній (як багато тварин), зате (чи саме тому) його потреби — мінімальні. Порівняно з потребами людини, потреби тварин геть незначні. Тоді як люди не здатні задовольнити свої потреби навіть зі всіма багатствами та технологіями ХХІ сторіччя. Можна сказати, що Енкіду був щасливим у природній стихії, адже всі його потреби було виконано. А людині, навпаки, здається, що більше вона має, що багатшою та розвиненішою вона стає, то більше зростає кількість її (задоволених і незадоволених) потреб. Коли споживач купує якусь річ, цим самим теоретично він би мав викреслити одну зі своїх потреб і зменшити на один пункт кількість речей, які йому потрібні. Втім, у реальному житті бачимо, що множина «хочу мати» розширюється разом із множиною «у мене є». На цьому місці доречно буде навести цитату Джорджа Стіґлера, який дуже добре усвідомлював людську невситимість: «Основна річ, якої прагне звичайна пересічна людина, — це не задоволення своїх потреб, вона прагне нових і кращих потреб» [67].