Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

До того ж кедр вважали священним деревом, а кедровий ліс був святилищем бога Шамаша. І так, завдяки дружбі, Гільгамеш та Енкіду наважилися повстати супроти самих богів та перетворити священне дерево в звичайнісінький (будівельний) матеріал, з яким можна робити майже будь-що — наприклад, побудувати частину міста, перетворити на будівельний матеріал цивілізації. Тобто вони «поневолили» те, що раніше було частиною природи. Ідеться про гарний протоприклад зміщення кордонів між святим і профанаційним (світським), ба й про прообраз уявлення, що природа нам дана лиш для того, щоб місту й людству постачати товар, матеріал, виробничий матеріал [44]. «Вирубка кедрів зазвичай оцінюється як «культурний успіх», оскільки в Уруку не було деревини для будівництва, і це щастя для міста, що Гільгамеш таким чином роздобув цінну сировину для свого міста. І цей вчинок передвіщає наші «культурні успіхи», пов’язані з перетворенням живих організмів (і мова йде не лише про дерева) на сировину, матеріал, товар... Перетворення космічного дерева на будівельний матеріал — це приклад, який нам подав Гільгамеш і за яким ми гарячково слідували» [45].

Так ми стаємо свідками важливої історичної зміни: люди почуваються природніше в неприродному середовищі міста, ми стали створіннями неприродно неприродними й неприродно природними. Природа — це вже не оселя людей, як це було в юдеїв, які за своєю натурою були радше кочівниками (що згодом і підтвердиться). Для месопотамців домівкою стає місто. І почалося все якраз у Вавилонії: людина переїздить у місто, оселю людей, а зовнішня природа стає лише постачальником сировини. Природа — це більше не сад, у якому створено людину, за яким вона повинна доглядати й у якому повинна жити, натомість природа стає лише резервуаром природних ресурсів.

У тій частині епосу, де розповідається про подорож Гільгамеша й Енкіду до Хумбаби, ховається ще одна причина такого звеличення Гільгамеша — легенди приписують йому відкриття кількох криниць у пустелі, які полегшили торговцям переїзд через територію старої Месопотамії. «Після того, як було знайдено достатню кількість криниць та оазисів, відкрилася дорога через пустелю з центрального Євфрату в Лівію, що означало справжню революцію для затяжних подорожей верхньою Месопотамією. І якщо традиційно вважається, що Гільгамеш першим пройшов цей шлях, прямуючи до кедрового лісу, тож цілком логічно, що йому приписують і всі заслуги з відкриття різних технік виживання, які дозволили йому подорожувати пустелею» [46]. Так Гільгамеш став героєм не лише через свою силу, але й завдяки відкриттям і вчинкам, значення яких було здебільшого економічним — прибуток від будівельного матеріалу в випадку з вирубкою кедрового лісу, зупинка Енкіду, який руйнував економіку Уруку, чи відкриття нових шляхів через пустелю під час подорожей.

Поневолення дикої природи й стало тим відчайдушним вчинком, на який наважився Гільгамеш лише завдяки дружбі з Енкіду. Тож, зрештою, повстання проти богів парадоксально допомогло реалізувати один із планів богів: через дружбу з дикуном Енкіду Гільгамеш зовсім закинув будівництво муру. Разом з цим всупереч своєму бажанню і в досить парадоксальний спосіб Гільгамеш на власному досвіді підтвердив свою здогадку — що стосунки між людьми справді стоять на дорозі до будівництва його славного муру. Він лишає мур недобудованим і разом зі своїм другом вирушає за його межі. Відтепер Гільгамеш намагається знайти безсмертя не в будівництві муру, а в героїчних подвигах на життя і смерть разом зі своїм другом.

Дружба змінює обох. Гільгамеш з ненависного тирана перетворюється на вразливу людину — він забуває про свою осілу пихатість за досконалими стінами Уруку й з головою поринає в пригоди в дикому світі, піддається своєму animal spirit. І хоча Дж. М. Кейнс, який увів в економіку цей термін, розумів під ним спонтанну спонуку до дії чи натхнення в житті, і при цьому зовсім не обов’язково мав на думці нашу тваринність, та все ж у цьому контексті ми можемо на якусь мить задуматися над тваринною частиною нашого (нібито раціонально-економічного) я. У Гільгамеша вселяється частина анімалістичної сутності його друга Енкіду (він вирушає з міста в природу, піддається поклику пригод тощо).

А зміна Енкіду? Якщо Гільгамеш був символом майже божественної досконалості, цивілізованості й осілого міського тирана для своїх підданих, на місці яких він би з більшою радістю бачив машини, то Енкіду від самого початку стояв на абсолютно протилежних засадах.