Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Власне, зміна зовнішнього середовища (перехід з природи в місто) в «Епосі про Гільгамеша» йде майже впритул зі зміною внутрішньою — перетворення дикуна в цивілізовану людину. Окрім усього іншого, стіна навколо міста Урук — це й символ внутрішнього віддалення від природи, символ бунту проти підпорядкування законам, які не підвладні людині, які людина може, щонайбільше, відкрити й використати у власних інтересах.

«Практичне призначення стіни у зовнішньому світі має свою паралель і у внутрішньому світі людини: зароджуване еґо-усвідомлення ніби відокремлюється захисною стіною, яка відділятиме його від решти психіки. Дефензива (англ. Defensiveness) — це визначальна характеристична риса еґо. Тож Гільгамеш передбачає ізоляцію людини від природного середовища — як зовнішнього, так і внутрішнього» [68]. З іншого боку, ця ізольованість дає можливість сформуватися новим, досі не знаним формам розвитку людини, а в контексті — і всього міського середовища. «Експансія людського потенціалу, нарощування еґо людини... та диференціація на різних рівнях структури міста стали всі разом аспектами одної-єдиної трансформації: підйому цивілізації» [69].

Якщо ми говоримо про місто й природу, можна вести наші роздуми ще в одному напрямі, який, зокрема, чудово зарекомендує себе порівняно з пізнішими єврейською та християнською філософіями. Задумаймося над символікою природи як природнього стану (тобто стану, у якому чи в який ми народжуємося) та міста як символу абсолютно протилежного (цивілізації, штучної зміни природи, а також прогресу).

Від усього «Епосу...» віє невисловленим пророцтвом: цивілізація й прогрес відбуваються в місті, яке стає «природно неприродним» надміром людей. Зрештою, місто стає надміром не тільки людей, а й богів, оскільки:

Навпаки, у природі живуть тварини, там над усім панує дикун Ен-кіду. У природу ходять полювати, природа сприймається як сатуратор наших потреб і нічого більше. У природі мешкає зло. Хумбаба живе в кедровому лісі, який, до речі, саме з цієї причини потрібно повністю викорчувати. У природі народжується дикий Енкіду, який виглядає як людина, але за своєю суттю він — тварина: не живе в місті, він неприборканий [71]і робить шкоду. Місто як символ людей, цивілізації, не-природи потрібно відділити від навколишнього світу міцною стіною. Енкіду стає людиною, переїхавши до міста.

При-роджений, при-родний стан речей зовсім не досконалий, поганий. Природність потрібно змінити, цивілізувати, окультурити, боротися з нею. Символічно ми можемо поглянути на цю ситуацію ще з такого ракурсу: людська природність — неповноцінна, погана, зла, і доброю (людською) вона стає тільки після відокремлення, емансипації від природи (від природності) та після окультурення, виховання. Людяність вбачається у цивілізації.

Порівняймо дуальність міста й природи з пізнішою юдейською думкою. У Старому Завіті цей зв’язок розглядається зовсім інакше. Людину (людство) створено в природі, в саду. Людина мала б піклуватися про сад Едем і жити в гармонії з природою і тваринами. Відразу ж після створення людина ходить голою і їй не соромно, de facto як і всім іншим тваринам. Що характерно — людина одягається (самої при-родженості створення їй вже не достатньо), закриває [72](буквально й дослівно) своє природження аж до падіння [73]. Одяганням, яке просочується із сорому за свою природність, за своє при-родження, за свою голизну, людина відрізняється від тварин і від свого природного, в-родженого стану. Трохи згодом, коли пророки Старого Завіту говоритимуть про повернення до Раю, то описуватимуть його, знову ж таки, як гармонію з природою:

Тоді вовк буде жити разом з ягням, і барс буде лежати разом з козеням; і теля, і молодий лев, і віл будуть разом, і мале дитя буде водити їх.

І корова буде пастися з ведмедицею, і дитинчата їх будуть лежати разом, і лев, як віл, буде їсти солому. І немовля буде гратися над норою аспида, і дитя простягне руку свою на гніздо змії [74] .

І навпаки — відразу до міської цивілізації, до осілого способу життя можна поміж рядків прочитати в багатьох біблійних притчах. Саме «поганий» землероб Каїн (землеробство передбачало осілий, міський спосіб життя) убиває пастуха Авеля (мисливці й пастухи були кочівниками, вони не засновували міст, навпаки — стиль їхнього життя вимагав безупинного переміщення з одних мисливських угідь чи пасовищ на інші). Можливо, схожий підтекст має і розповідь про осілого Якова, який обманює [75] свого старшого брата, мисливця Ісава, та відбирає в нього благословення батька, присвоївши його собі [76]. Часто міста (принаймні в старих єврейських текстах) були символом гріха, занепаду й декадансу — не-людяності. Первісно євреї були кочовим народом, який оминав міста. Тож не випадково, що перше важливе місто [77], яке згадується в Біблії, — це пихатий Вавилон [78], який, зрештою, Бог ущент зруйнував. Коли Авраамові й Лоту стане замало пасовищ, Лот обирає собі для майбутнього життя міста (Содому й Гоморру), а Авраам іде кочувати в пустелю. Мабуть, не варто нагадувати про занепад обох міст.