Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Втім, те, що мав на увазі Юнг, говорячи про лукавство Матінки Природи, він нам пояснює лише через кілька сторінок далі. Уже ця історія дає нам зрозуміти, що ті «„блискучі вершини“ звичайним смертним просто недоступні» [925]. Вічні, нездійсненні цілі, які ми ставимо перед собою, наприклад, утилітарна bliss point, набувають форми уявного Олімпу чи бажання повернутися до саду Едем (уже забороненого місця, яке суворо оберігають ангели «з вогняними мечами»).

Але повернімося назад до концепту ірраціональних animal spirits. У грецькій міфології панувала велика невідповідність між ідеалом стабільності й незмінності vis-a-vis світу змінності, нестабільності, хиткості. Платон віддає шану дуже негативному розумінню змінних, ірраціональних частин нашого я:

«Ірраціональні частини душі» ... наша тілесна й розумова природженість, наші пристрасті, сексуальність — усе це є сильними об’єднавчими ланками зі світом ризику й змінності ... годувати їх означає піддатися небезпеці хаосу й божевілля [926].

Погляд Аристотеля здається нам дещо менш радикальним, у його розумінні обидві частини радше взаємодоповнюють одна іншу:

Одна [частина душі] не наділена розсудом (aXoyov ervai), а друга ним наділена (Xôyov éyov). Одна частина того, що не наділене розсудом, здається, всезагальна і рослинна (коАш КОСІ фшжш)... Отже, доброчесність цієї здатності здається якоюсь загальною, а не тільки людською; адже вважається, що ця частина душі і ця здатність діють головно під час сну ... Але існує, очевидно, і якесь інше єство душі (tiç фиок; Tr|ç фоугіс), яке, будучи позбавлене розсуду, все ж якось йому причетне (peTeyouaa лг| Лдуои). ... Адже правильно (opGœç) заохочувати до найкращого. Однак, у них [тобто у поміркованих і не-поміркованих людей] виявляє себе (фаАєтаї) і якась інша, що існує за природою всупереч розсуду (napà Tov Xôyov) частина душі, яка бореться з розсудом і опирається йому [927].

Ця ірраціональна (частково рослинна, вегетативна) animal spirits ланка (яку ми частково розділяємо зі всіма живими істотами) нами керує, хоча найімовірніше, ми ніколи не зрозуміємо як. Бо хіба можливо раціонально зрозуміти ірраціональну сторону душі. У будь-якому разі йдеться про щось сильне, що проголошується звідусіль навколо нас, підганяє нас уперед, певний первинний рушій. Для Аристотеля чимось подібним є душа, яка всіх нас приводить у рух [928].

Про те, наскільки сильними, хай і визначальними, бувають ці бажання/пристрасті, говорить і багато хто з мислителів, які прийшли сюди пізніше. Дуже влучно про це пише князь Роган (1579-1638): «Правителі наказують своєму народу, а інтереси наказують правителям» [929]. Через кілька століть після нього Девід Г’юм навіть розуму присуджує всього лиш позицію раба пристрастей. Важливість пристрастей захищає і Гельветій: «Людина стає дурною, коли перестає бути пристрастною» [930]. Як і чи взагалі можна якимось чином управляти цими мріями, емоціями чи бажаннями, — це інше питання, яке цікавить, наприклад, Гіршмана. Однак нам вистачить просто розуміння того, наскільки сильні й якою силою володіють чи можуть володіти наші бажання, наші animal spirits.

Те, чого ми боїмося, від чого втікаємо, часто може найбільше розповісти про нас і наш час. Можливо, навіть більше, ніж би нам хотілося — тобто й про те, куди (ми думаємо, що) втікаємо. У попередніх розділах ми розглядали різні ірраціональні атрактори, у цій частині спрямуємо свою увагу на полюс цілком протилежний — на репеленти, тобто на наші страхи. Здається, що ми, люди, боїмося двох речей — надмірної тваринності (надто живої, спонтанної) та надмірної механізації (надто мертвої, холодної). Зрештою, й «аристотелівська філософія ... існує в постійних коливаннях між надмірним порядком та непорядком ... надлишком і недостачею, надлюдським і тваринним» [931].

Зверніть увагу, що більшість «страхітливих» персонажів — це комбінація тваринного та людського: у диявола є роги, як у козла, упир — це щось середнє між людиною і кажаном, вовкулака — це поєднання людини й вовка. Інші герої страхіть — це ті, у яких відбулося відділення душі від тіла. Тому, наприклад, за нами женуться немертві, які виглядають як любі нам (колишні) члени нашої родини (чи принаймні вони вселяються в їхні тіла), проте насправді — це лише тварини в людських оболонках (вегетативний принцип), у них немає душі.

Окрім (тваринного) тіла, з людьми їх, власне, не поєднує більше нічого. Інша історія — це боязнь душі, чи радше духів, у яких більше немає тіла. Тобто ми боїмося обох випадків відділення тіла й душі.