Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Однак цей страх для нас зовсім не новий. Ми просто боїмося того, що людина перетвориться на звіра. «Неєвропейські народи часто пояснюють походження мавп, насамперед гомінідів, через «падіння» і «здичавіння» людей, при цьому причиною їхньої втечі в ліси й забуття (подеколи лиш навмисне публічне невикористання) мови може бути будь-яка провина чи бажання, аби лиш їм не треба було працювати» [932]. Такі уявлення панували в усьому світі, перш ніж Чарльз Дарвін поставив цю ідею з ніг на голову, після чого тварин почали сприймати як попередників людини. У випадку вже згадуваного вовкулаки йдеться, наприклад, про страх того, що людське тіло опанує природа й змусить робити те, чого б людина за інших обставин ніколи не зробила. Більшість часу вовкулаки борються зі своєю переміною, але потім (коли місяць уповні) у них вселяється щось інше, тваринне, і повністю їх опановує.

З іншого боку, велика кількість сучасних історій і міфів, зафіксованих уже здебільшого в фільмах, демонструють нам, що найбільшу загрозу для людства становлять передусім роботи — тобто щось механічне, що ми колись самі створили. Нас лякає те, що машини виходять з-під нашого контролю, так нібито б ми прикликали якогось механічного демона з наукової лампи Аладдіна. Джин задумувався як людський слуга, але згодом вийшов з-під контролю людини. За таким сценарієм не тваринність становить загрозу людяності, а навпаки — нелюдські, ніби воскреслі мертві машини (згадаймо хоча б фільми « Матриця », «Трансформери», чи й старішу класику, наприклад, науково-фантастичну п’єсу К. Чапека «Р.У.Р.» з 1920 р.). Кібер-панк відмовляється від колись оптимістичного погляду на (споживацький чи науково-технічний) прогрес і робить з нього найбільше нічне жахіття. Машини стають по-тваринному некерованими, але з протилежного боку, ніби в них вселилася чиста раціональність, що не знає ані співчуття, ані помилування (дуже добре це подав Стенлі Кубрик у своєму фільмі «2001: Всесвітня одіссея»). Ба більше, машини мають тенденцію змінювати цей світ на свій образ [933], тобто вони намагаються знищити людську тваринність на користь роботів. Цей кіберпанковий постіндустріальний армаґеддонний жанр, який популярний останнім часом, можна б було описати словами high-tech (високі технології) і low-life (життя на дні) [934].

За першим сценарієм нас знищують тварини, наші попередники, за іншим — роботи, наші наступники, яких ми самі створили. Однак у обох випадках ми боїмося одного й того ж: байдужості, з якою нас розривають на шматки. В обох випадках людяність означає не більше, ніж серветка від з’їденого хот-дога. І там, і тут її роздирають на шматки й знищують так само просто.

Як це пов’язано з економікою? По-перше, не треба бути психологом, щоб побачити, що в обох екстремальних ситуаціях люди бояться власних психологічних рис. Усі ці фільми (жахів) — це лише відображення наших найглибших (найжахливіших?) я. Насправді нас лякає не те, що ми бачимо на екрані, а те, про що свідчать самі фільми. Отже, ми боїмося двох крайніх точок у собі: чистої тваринності й чистої раціональності. Однак ми, люди, повинні лишатися суворо між цими двома полярними точками, між холодною раціональністю і звіриними неконтрольованими емоціями. По-друге, тваринам з фільмів жахів і мертвим механічним механізмам (чи мертвому духу) бракує того, що економіст Адам Сміт вважає основною моральною рисою людини, тобто співчуття . Якщо ми його втратимо, то перетворимося або на тварин, або на машин. І щодо першого, і до другого ми відчуваємо онтологічний страх. По-третє, ми підсвідомо боїмося науково-технічного прогресу. Ми боїмося, чи раптом не створили чогось, що вийшло з-під нашого контролю, що «живе» власним життям, управляє нами та змінює наш світ, який ми знали й любили.

Та все ж ми принесли з собою щось тваринне й спонтанне з лісів, від тих часів, коли ми жили природно. І хоч ми живимо цивілізовано в місті, носимо краватки й читаємо статистики, проте кожен з нас має у собі свої animal spirits . Ними ми живемо, проте боїмося їхньої стихійності. На іншому полюсі перебуває раціонально механічний робот. Нам потрібна техніка (ми від неї екзистенційно залежні), проте все одно боїмося її. Ці два екстремальні полюси стали нашими нічними страхіттями. «Завдання полягає в інтеграції невідомого, тобто в синтезі “відомого” і “невідомого”» [935]. Або й ні, бо найбільша помилка психології криється в її безмежній вірі у досягнення психологічної рівноваги. Можливо, ми просто навіки підвішені між цими двома крайнощами, між силами, якими ніколи не зможемо управляти.