Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Здається, людина — єдина істота, якій природно бути неприродною. І навпаки, нам не природно бути природними. До прикладу, наша нагота: хоч вона й є нашим дослівно природним станом, проте ми вважаємо її неприродною. Деякі автори вважають наготу недоторканним табу нашого суспільства [916]. «Невже ми не є самі собою, коли ми голі? У певному розумінні ні. ...У цьому розумінні ми більше є самі собою, коли одягнені», — пише К.С. Льюїс [917]. На його думку, люди «одягають наготу, мов обрядову сутану» [918], або ж поєднують її з уявленням «голого дикуна, що задоволено сидить у траві» [919]. Тобто нагота пов’язана з примітивною дикістю і ця тваринна примітивність асоціюється з ідеєю задоволеності.

Проте за сюжетом Книги Буття Адам і Єва спершу були голими — а тому на етапі досконалості Едемського саду вони жили в абсолютному блаженстві. Після того, як вони скушутували заборонений плід з Дерева пізнання, усвідомили власну наготу й уперше відчули почуття сорому, то відчули потребу прикрити власну природу, свої природні статеві органи [920]. Іншими словами (важливими з погляду економіста), листя, яким перші люди прикрили свої інтимні місця — це перша власність, яку людина здобула. Адам і Єва ніби набули відчуття того, що їм чогось бракує, ніби самі по собі , голі, вони не були повними. Вони прагнули більшого. Якби ми парафразували дилему Фромма «мати чи бути», то Адаму й Єві не вистачило просто бути, їм потрібно було також мати [921]. Маючи матеріальну власність, вони почувалися більш природно. Тобто перше використання статку слугувало для прикриття сорому. До падіння першим людям було добре й без нічого (тобто голими).

Після цього настала черга в принципі першої транзакції в книзі Буття — дар, коли Бог дав Адаму й Єві одяг із тварин. Саме тоді вперше сталася неприродна річ, яка існує і до сьогодні: ми носимо на собі шкіру тварини. Так ми почуваємося (набагато) краще. Це бажання чимось прикритися, бажання володіти (захист свого я через власність), не потрапити першим під удар, оберігатися (не бути на цьому світі самому, не бути голим) призвело до того, що ми втратили свободу й стали залежними від речей, тому що почали їх потребувати. Дуже влучно це передає цитата Жана-Жака Руссо: [Дикуну] потрібні лиш відпочинок і свобода; він хоче тільки жити й нічим особливо не перейматися, навіть душевний спокій стоїка не наближається до його глибокої байдужості щодо всього іншого. Усупереч цьому громадянин живе в постійній активності, потіє, діє, невпинно прагне знайти собі роботу ще складнішу; працює до повного виснаження, поспішає назустріч смерті, тільки б утриматися в живих, або ж відмовляється від життя, щоб отримати безсмертя... Саме в цьому насправді полягає справжня причина цих відмінностей: дикун живе заради себе; людина суспільна завжди заради світу, вона вміє жити лиш у ставленні інших до себе й може відчувати своє існування тільки з їхніх висновків [922].

Так само, як Енкіду — і він жив, мов тварина, усе в нього було. Шамхат посіяла в ньому відчуття неповноцінності. У місті він став громадянином, спробував пиво, яке не є натуральним продуктом (ми не знайдемо його в природі в вигляді пива). Загалом, як наголошує Славой Жижек, немає нічого неприродного, спонтанного в наших бажаннях. Тож питання не в тому, чим заповнити наші бажання, а як взагалі дізнатися, чого ми хочемо. Усі наші бажання — штучно сформовані, нам потрібно навчитися, як і чого ми хочемо, і хтось нам повинен це показати. Інструментами цього процесу стають історії, виховання, фільми, реклама, так само політична й економічна ідеологія (як ми вже бачили з історією прогресу). З цього погляду раціональність стає лиш інструментом у диктатурі наших мрій.

Історія взаємозв’язків раціонального й ірраціонального дуже багата. К.Ґ. Юнг пише: «На прикладі міфу про Гільгамеша бачимо, що атака невідомого (Енкіду) стає прямим джерелом сили героїчної боротьби й ... людина повинна запитувати, чи ворожість материнського архетипу (аніми) — це часом не хитрощі Mater Natura (Матінки Природи), якими вона намагається змусити своє улюблене дитя продемонструвати найвищу продуктивність» [923]. У подачі Юнга Енкіду репрезентує першу аніму Гільгамеша, тобто те, що прийшло з лісів і мало б переслідувати людину, але що ми зрештою взяли зі собою й приборкали в місті. Тож замість вічної боротьби все ж відбувається примирення двох принципів, дружба й велика історія життя [924].