Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Вавилонськая дочко, що маєш і ти ограбована бути, блажен, хто заплатить тобі за твій чин, що ти нам заподіяла! [904]

У більш поміркованій і цивілізованій формах між зниженням корисності моєї й когось іншого (розплата, покарання) ставився знак рівності: І кожен, коли зробить ваду своєму ближньому, як хто зробив, так буде зроблено йому: зламання за зламання, око за око, зуб за зуба, яку ваду зробить хто кому, така буде зроблена йому [905].

Тобто Старий Завіт визначає ціну чи розплату за зниження моєї корисності в такому самому розмірі (ані більше, ані менше), як зниження корисності людини, яка винна в зниженні моєї корисності. Установлюється ніби правило: будеш любити ближнього свого, як самого себе, й ненавидіти ворога свого, як він тебе. Власна корисність і чужа корисність знову на одному рівні.

Проте Ісус вимагає від людини ще більшого й у своїй відомій нагірній проповіді говорить:

Ви чули, що сказано: Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога. А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних. Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять?

І коли ви вітаєте тільки братів своїх, то що ж особливого робите?

Чи й погани не чинять отак? Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний! [906]

Тобто любити й бажати добра своїм ворогам — це неприродно (на відміну від бажання добра своїм ближнім і бажання зла ворогам). Однак християнство вимагає, щоб ми любили й своїх ворогів. Тому що це чеснота, яка не притаманна людям і яка йде всупереч нашій корисності.

Втім, якщо обидва принципи (індивідуального егоїзму й співчуття з іншими) — реальні, тоді який сильніше впливає на нашу поведінку? Вітаючись, наприклад, ми й незнайомій людині бажаємо (коли нам це нічого не коштує) «усього найкращого» чи «гарного дня», і навряд чи колись почуємо «усього найгіршого». Якби нам це нічого не коштувало й якби все було по-нашому, ми б бажали іншим добра, не маючи з цього жодної корисності. Так само як нам болить звістка про знищення красивої картини чи місцевості, хоча в нас все одно не було жодного шансу побачити їх і отримати від цього для себе(естетичну чи ще якусь) корисність.

Однак покладатися на альтруїзм як на основного рушія суспільства не можна, що ми, зрештою, і бачили в розділі про Адама Сміта.

Ми апелюємо не до їхньої людяності, а до егоїзму, ніколи не розповідаємо про свої потреби, а тільки про переваги, які вони з цього матимуть. Ніхто не хоче бути залежним насамперед від добрих учинків своїх співгромадян, хіба жебрак [907].

У цьому ж дусі, на диво актуально, висловлюється й Аристотель:

А ще неможливо передати словами, наскільки усвідомлення того, що тобі щось належить, дає втіху. Адже не випадково за природою кожному з нас дано почуття любові до самого себе. А втім, самозакоханість як така осуджується, — щоправда, у цьому випадку йдеться не про неї, бо вона проявляється дужче за любов до себе, як, приміром, корисливість, до чого схильні всі люди. Також дуже приємна річ — виявляти свою щедрість, подавати допомогу друзям, знайомим і товаришам. Але це можливо, коли маєш власність [908].

Тож здається, що любов до себе — це домінантна загальносуспільна поведінка, яку все ж необхідно обмежувати (розумно, як звертає увагу Аристотель) і доповнювати любов’ю (співчуттям, співучастю) до ближнього (як про це говорить християнство чи Сміт). Людина шукає собі товариства інших людей і не може (не хоче) жити повністю егоїстично. У цьому контексті Роберт Нельсон говорить про «основний парадокс ринкової економіки» [909]: на думку багатьох економістів (Нельсон до них зараховує і Сміта), економіка розвивалася тільки завдяки інтересу-до-себе, проте якщо сила інтересу-до-себе «вийде за певні рамки», це може призвести до деструктивного опортунізму й «поставить під загрозу саме існування ринку».

Нам ніколи не вдасться до кінця зрозуміти найголовніші економічні події, доки ми не змиримося з тим, що їхні єство і причина — зокрема і психологічного характеру.

\ Джордж Акерлоф, Роберт Шіллер

У кожному з нас живе шматочок Гільгамеша, Платона чи Арагорна — такий собі Баяя у нас. Ми ж про це здебільшого навіть не здогадуємося. У нас живе щось набагато сильніше й старше, ніж ми собі можемо уявити — щось, що управляє нами, замість того, щоб ми управляли ним. «Сни до тебе говорять, сни з тобою зустрічаються», — шепоче персонаж, який у фільмі Девіда Лінча «Синій оксамит» уособлює панівне, чуже зло. Це те щось, що жене нас уперед, що стимулює нашу раціональність, надає нашим життям сенсу, значення. Це не сни мають нас, це ми маємо сни. Цей містичний лишок, особистий первісний рушій у раціоналістично-каузальному рівнянні матричного світу Кейнс називав дещо містично animal spirits [910]. Або ж, як пишуть Акерлоф і Шиллер (у прив’язці до тексту епіграфа), економічна теорія «ігнорувала ключову роль animal spirits. Ігнорувала вона також і факт, що люди взагалі не повинні знати, що вони саме в’язалися в поїздку на американських гірках» [911].