Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

«Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю. ... Бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу. Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню» [884].

Як бачимо, тут говориться про абсолютно протилежне, ніж у випадку бджіл де Мандевіля, і хоч Павло й задумує робити добро, однак його вчинки перетворюються на зло.

Цей приклад до певної міри розкриває також смисл історії про первісний гріх в Едемському саду. Адам і Єва уподібнюються до Бога [885], коли куштують плід із забороненого Дерева пізнання добра та зла. Завдяки цьому вони пізнають, у чому відмінність між добром і злом, проте не здатні точно категоризувати й розділити це пізнання, а тим більше згодом добро (до) вершити. Тобто людство дізнається про поняття добра та зла (і цим самим наближається до Бога). Ми усвідомлюємо, що між добром і злом існує різниця, проте вже більше не здатні точно ідентифікувати добро та зло (як і у вже згадуваній притчі про кукіль), ані діяти так, щоб максимально уникнути злих вчинків. Ми невпинно воюємо з тим, що ж конкретно є добро, а що зло. Ми не здатні сказати, де проходить ця тонка межа, і часто, аналогічно до святого Павла, робимо зло, хоча й бажаємо добра. Потім ми говоримо про ненавмисне зло, так само як у народній мудрості: «Благими намірами вимощена дорога в пекло».

Де Мандевіль так не вважає, йому вистачає того, що приватні вади якимось чином трансформуються (безкоштовно!) в загальне (ненавмисне) добро. Не важливо, наскільки егоїстичними були початкові наміри людини, у результаті все одно отримаємо загальне благо (що вже в сучасній економіці нерідко призводило до морального цинізму). Тобто: людина може робити що завгодно, з цього погляду це абсолютно неважливо, тому що й вади ідуть на користь економії, яка вигідна всім. Проблему вирішено.

Стандартна дискусія навколо дії невидимої руки ринку досить близька до ходу думок де Мандевіля. Він цікавиться лише одним аспектом ненавмисного вчинку: а саме, що з егоїстичних умислів народжується загальне благо, тобто добро. Однак це творить лише одну із можливих підмножин суспільних інтеракцій. Трохи збоку лишаються незаплановані погані наслідки хороших учинків, так само як хороші наслідки хороших вчинків і погані наслідки поганих вчинків.

Трохи згодом християнські мислителі винайшли інший концептуальний апарат для дослідження суспільного зла. Йдеться про систему, у якій хоч ніхто й не прагне робити зла, проте суспільні інституції мимоволі його все одно роблять. У соціальних енцикліках католицького папи [886]така система отримала назву грішна структура. У певній ситуації доходить до того, що окремі її учасники не роблять нічого злого, проте все одно наприкінці процесу звідкись народжується щось зле (наприклад, забруднення навколишнього середовища, безробіття, відчуження, затори на дорогах тощо — тобто явища, які ми точно не організовуємо зумисне). На щось подібне натрапляємо і в старому римському прислів’ї «Senatores boni viri, senatus autem mala bestia», що в перекладі означає «Сенатори — хороші чоловіки, сенат — злий звір» [887].

Однак розподіл відповідальності та провини може видатися доволі складною проблемою. Ми здатні дуже просто розпізнати й упорядкувати розподіл праці, однак нам досить проблематично розділити вину чи відповідальність за кінцевий продукт. Проблема цих структур полягає в тому, що їхню гріховність ми здатні розпізнати лише ex post — зло ніколи не буде ціллю, а тому досить складно ідентифікувати його ще на початку. Ми зможемо розгледіти його лише зворотно, у результаті [888]. Друга проблема полягає у тому, наскільки складно визначити й точно присудити вину. У розподілі праці порівняно просто визначити внесок кожного з учасників. Але визначити вину не так вже й просто, власне, майже неможливо. Адже у високоспеціалізованому суспільстві зло може зародитися і непогано собі поживати в самих групах, міжпросторі цивілізації. Ніхто з учасників не робить зла свідомо, але все одно система продукує зло. Культура Старого Завіту намагалася розібратися з цим злом, що зароджується десь у сірих зонах суспільних інституцій, за допомогою щорічних символічних жертвоприношень. Взагалі не було можливості присудити вину певній людині, та все одно була потреба позбутися цього відчуття провини. Жертовним бараном, який раз і назавжди відкупить гріхи за всіх тих, котрі «не знають, що чинять» [889], хто — «сліпі поводатарі для сліпих» [890], у християнській традиції став розіп’ятий Ісус. У суспільстві, яке стає все більш комплексним, набагато простіше стати сліпим. Адже сьогодні ми навіть не знаємо (і, власне, нас це навіть не обходить), хто пошив сорочку, яку ми носимо й яку вважаємо своєю. І це лише простий приклад, ви лишень уявіть, якими сліпими ми можемо бути у набагато комплексніших соціальних взаємодіях.