Луїс Лямур - Кід Родело

Капелюх був цікавий, як взагалі індіанці. Зараз він гадав, чи людина у нових черевиках знає про інші водоймища. До якого боку Пінакате він попрямує? Йому здавалося, що це буде східний бік, подалі від вулканічних жерл та лави західного схилу.

Із Капелюхом було зараз одинадцять воїнів, усі завзяті мисливці. Четверо які, один вигнанець піма, інші — з племені юма. Всі, крім одного, їздили з ним і раніше, хоч у різний час.

З такою кількістю він може пасти втікачів, немов, овець, випускаючи кулю, коли треба завернути їх назад, відганяючи їх від легкого шляху, здобуваючи остаточну перемогу та гроші просто довгою їздою по пустелі…

Ці роздуми бавили Капелюха. Але він мав і мить сумнівів… Отой у нових черевиках… він був вправний мандрівник, хитрий, наче койот. Чи знайде він інший шлях?

Але кінець кінцем він мусить повернути до дюн. Певна річ, якщо він буде і далі триматися лінії гір, то може досягти пункту, звідки шлях до берега буде коротшим. Якщо він спробує це, доведеться йому перешкодити.

Капелюх був найпершим серед усіх мисливців, тож йому було цікаво, до яких спроб удасться його здобич. Він не турбувався. Зрештою, це ж були аматори у країні Пінакате; а він був професіонал. Одне останнє побоювання лишалося у нього… сама Пінакате може взяти участь у грі.

Старі боги криються серед гір, він це знав, а Пінакате — це місце богів, бо усі такі самотні місця придатні до цього. Пінакате має настрої та примхи — раптові бурі, дивні тумани, що сунуться з Затоки, білі морози, що приходять несподівано навіть улітку. Ті приморозки впадають на скелі уранці і зникають з першим сонцем.

Просто на своєму шляху вони мають натрапити на зарості чольї.

З’являючись на схилах зі сходу чи заходу, він пожене своїх зацькованих звірів до чольї. Можливо, їм вдасться пройти крізь неї без перешкод, але таке трапляється не часто. У чолью вели стежки, деякі з них йшли у нікуди, і він проклав частину з них сам. Під час своїх численних наскоків у пустелі він вивчав ці маленькі стежки, туди й назад. Кожна з них була тупиком, пасткою, з якої нелегко вибратися без ушкоджень.

Він відкрив, що оті сліпі стежки вправно примушують його ворогів ходити пішки. Кінь, який добре наштрикнувся на шпичак чольї, — то вже скалічений кінь. Капелюх не мав таких почуттів До коней, які бувають в індіанців прерій, а також у декого з його власного племені. Для Капелюха кінь — це було щось таке, щоб їздити, і коли кінь вмирав або ставав калікою, він просто брав іншого.

Нарешті Капелюх ліг спати. Його розбудить перше світло, і це буде досить скоро. Йому хотілося обрати місце, де вони будуть вмирати, і у думках він вже зробив цей вибір.

Десь у лаві завив койот. Дрімлюга спікірувала з неба і умчалася стрілою в ніч. З гори зірвався невеличкий уламок базальту, покотився по схилу й упав вниз. Зорі, наче віддалені табірні вогні, залишалися спокійними.

З табору прийшов Том Беджер і зупинився поруч із Родело.

— Спокійно?

— Еге ж.

— Дене, тримайся обережно з Харбіном. Що там між вами — то ваша справа, і ти її улагодиш, коли зможеш, але зараз нам потрібна кожна рушниця.

— Я не хочу битися із ним.

— Знаєш, я дивуюся з тебе, Родело. Чому ти тут, що задумав?

Родело ігнорував питання. Він мотнув головою у бік гір.

— Ти індіанець, Томе… або частково індіанець. Чого він чекає?

— Зручного часу, зручного місця. Він знає, куди ми маємо йти, знає, як ми можемо туди потрапити.

Том помовчав деякий час.

— Я гадаю, він планує убити тільки одного.

— Одного?

— Угу… останнього.

Останні зорі ще яскраво сяяли на небі, коли вони засідлали коней. Купи чольї ніби світилися власним вогнем, холодний місячний ландшафт лавового поля, зруйнованого ерозією і перетвореного у фантастичну мішанину зазублених скель, мав моторошний вигляд.

Усі мовчали. Чулося тільки скрипіння шкіри, коли укладали на місце сідла, затягували попруги або прилаштовували вантаж.

В’ючний кінь був у найгіршому стані. Золото важило близько сорока фунтів, але воно сиділо тяжко, без пружності живого вантажа.

Родело, стоячи поза конем, перевірив револьвер. Усі набої на місці, зброя готова. Він засунув револьвер у кобуру, але залишив вільним ремінець, який утримує його на місці, щоб швидше витягти в разі потреби.

Нора першою опинилась у сідлі. Інші швидко посідали на коней, і після якоїсь миті, коли ніхто не рухався, Родело рушив уперед. Він поїхав на схід, а потім на південь, тримаючись ледве помітної стежки, яка, здавалося, примхливо в’ється, але він витримував курс, що широкою дугою оминав Пінакате. Харбін під’їхав до нього.