Луїс Лямур - Кід Родело

— Але ж я з радістю… Мені буде тільки приємно зробити це для такої леді, як ви.

— Ні… Йди відпочивай. І ще, Ховрашку, пий якомога більше води. Це Ден радив мені так робити.

Ховрашок підвівся, і тепер Родело бачив його.

— Він подобається мені, цей Родело, я кажу. Я гадаю, він чесний… І ще… думаю, що ніколи не зустрічав людей, щоб були дійсно на рівні. Крім нього.

— Він був у в’язниці.

— Але ж він невинуватий! — швидко відповів Ховрашок, — Про це кожен знав. Він випадково устряв, коли Харбін пограбував оте золото. Люди вважали, що він допомагав Джо, але це не так, і я у тюрмі не один раз чув, як Джо казав про це. Він вважав, що це добрячий жарт із Родело.

Ховрашок помовчав хвилину, а потім додав:

— Джо міг би виправдати. Дена, але не зробив цього. Бачте, після того, як Джо захопив оті гроші, він чисто втік, а потім зустрів Родело дорогою, і вони поїхали далі разом, як усі роблять, коли отак зустрінуться. Ну, а виглядало це так, ніби Родело знав про гроші, от вони його і залічили у справу.

— Краще б тобі піти відпочити, Ховрашку, — сказала Нора. — Завтра буде ще один довгий жаркий день.

Ден Родело лежав тихо. Що ж, Ховрашок розповів їй, а йому вона повірить, бо він не мав би ніякої користі з такої брехні. Несподівано він відчув радість від того, що вона знає, хоч вона поки що знала й не все. Крім нього ніхто не знав усього, а тим більше оті люди на шахті, що охоче повірили, ніби він — злодій.

Він лежав, наполовину дрімаючи, наполовину прокинувшись, якийсь час, аж нарешті скинув ковдру і знову застібнув ремінь із револьвером.

Зразу пішов до води і довго пив. Десь у темряві завив койот, і він прислухався, але не почув луни. Індіанці казали, що так можна розібрати… що коли людина імітує койота, завжди буває луна, але у тембрі койотового виття є щось таке, що не дає луни. Так він і не вирішив, правда це чи ні, але йому здавалося, що так, і кілька разів він намагався це перевірити.

Він пішов туди, де вартувала Нора. Вона швидко обернулася, мушка її револьвера підвелась. Він посміхнувся у темряві. Ніяких дурниць щодо неї — вона завжди напоготові.

— Це я, — сказав він спокійно.

— Мій час ще не вийшов.

— Ви не будете заперечувати супроти кількох хвилин зайвого відпочинку? Я вже не сплю, тож можу так само добре не спати тут, як і там.

Він присів біля неї. Ніч була тиха. Пустеля лежала непорушно. Небо ще було у зорях; чорна громада Пінакате невиразно вимальовувалася на півдні.

— Я не сподівалася, що пустеля — така, — сказала вона. — Так багато рослин і взагалі…

— Рослини навчилися виживати, кожна у свій спосіб. Деякі з них запасають воду перед довгою засухою, у інших насіння проростає, тільки коли випадає певна кількість вологи. Більшість пустельних рослин ховають своє листя та квіти, аж доки піде справжній дощ, а тоді швидко розквітнуть…

Родело прислухався на мить, потім продовжував:

— Чи ви коли-небудь дивилися на пустелю з гори? Кактуси виглядають так, ніби їх насаджено, отак рівно розповсюджуються. Що ж, вони так влаштовуються, бо їм необхідно збирати воду з якоїсь площі навкруг себе.

Якийсь час вони сиділи тихо, а потім він заговорив знов.

— Одного я не второпаю. Що ви тут робите? Я маю на думці, що ви тут хочете знайти?

— А що я можу втратити?

— Ваше життя для вас нічого не варте?

— Ясна річ, варте. — Вона оглянула його. — А може, я теж хочу цього золота чи частину з нього…

— Тоді даром втрачаєте час. Ви ніколи не побачите жодної монетки з нього.

— Джо Харбін може думати інакше. — Він знову помовчав, питливо вглядаючись у темряву. — Він — ні, — сказав потім. — Джо — людина не того гатунку, щоб дозволити хоч крихітці золота просипатися крізь його пальці, коли може запобігти цьому. Якщо ви на це розраховуєте, то краще вам про нього забути.

— Я можу впоратися з Джо.

— Може, й так, загалом, — у його тоні з’явилася краплина сарказму. — Що ж, Джейк Ендрюс теж не був учитель з недільної школи.

— А вам що до того?

— Нічого… взагалі нічого.

— З Джейком було все гаразд. Досить непоганий хлопець — на свій лад. Але він слухався Клінта. Джейк дізнався про гроші, почув про них від дівчини Джо Харбіна, бо однієї ночі Джо напідпитку розбазікався. Клінт приставав до нього, аж поки Джейк погодився поїхати і пошукати оте золото.

— А що у вас було із Джейком?

Вона звернула до нього очі, але у темряві він не бачив їхнього виразу.

— Що було у нас із Джейком? — перепитала вона.

— Я думав… ви, здається, дівчина не такого гатунку.