Луїс Лямур - Кід Родело

— І куди це ти зібрався їхати?

— Якщо хочеш спробувати прямо на південь — давай. А я іду навкруги.

— А що там прямо?

— Там великий кратер. Між ним і піками Пінакате — найгірша мішанина гребенів та ламаної лави, яку ти будь-коли бачив. Може, там і є якийсь шлях, та я його ніколи не бачив, а я не полюю у темряві.

Гмукнувши, Харбін відстав. Він з підозрою ставився до кожного руху Родело, і його підозри все зростали. У нього був короткий гніт, і вибух міг статися кожної хвилини.

Родело тримався неясної стежки, яка перетинала гребінь чорного базальту, а потім поїхав униз до просвіту, що з’явився у заростях чольї. Він зупинився, оглядаючи шлях попереду, щоб напевне трапити на стежку. Тут було багато проходів, та жоден з них не виглядав надійним. Нарешті він зробив вибір, але рушив повільно, уникаючи густих куп чольї. Зазублені колючки самі влізають у тіло усе глибше, коли їх не видрати, і можуть спричинити болючі рани.

Ніхто не розмовляв. Вони поняття не мали, наскільки близько можуть бути які, але голоси розлягаються у горах далеко, а вони не хотіли, щоб їх почули.

Перш ніж поїхати від водоймища, Родело добре напився, а потім ще раз.

Стоячи поруч із Норою, він сказав:

— Старий індіанець з пустелі казав мені, що вода перш за все виходить з крові. Ти помічала, яка мала в нас кровотеча при подряпинах? Це може бути з тої причини. А якщо це правда, від того уповільняться людські рухи, а можливо, й думки. Біла людина звичайно намагається нормувати воду, але індіанець п’є, скільки у нього влізе, при кожній нагоді, знаючи, що витримає довше і буде в кращій формі.

Досі вони не дуже страждали, але все ж мала місце стійка втрата води протягом кількох останніх днів, яку тільки частково компенсувало те, що вони випивали. Він спостерігав і бачив, що жоден не п’є стільки, скільки він.

Коли виїхали на невелику галявину серед чольї, зупинились. До Дена під’їхав Беджер.

— Дене, маємо, кульгавого коня — в’ючного, — сказав він.

Усі зібралися кругом коня. Пагінок чольї міцно уп’явсь у тіло тварини вище жижок. Колючки стирчали кругом копита, на плечі були плями крові.

— Доведеться його пустити на волю, — сказав Родело. — Перевантажимо в’юки на іншого коня, а припаси поділимо проміж себе.

— Він здохне? — запитала Нора.

— Він? Йому буде краще, ніж нам. Нога й плече поболять кілька днів, але він дошкутильгає назад, до води. Її там для нього вистачить.

— А що він буде їсти?

— Оте, що й минулої ночі. Що їдять товстороги. Галетну траву, паловерде… вибере.

Поки інші розв’ючували коня, Родело один по одному витяг шпичаки, а потім відпустив тварину, плеснувши її по стегну. Вони рушили далі, втративши лише кілька хвилин, але вже розвиднілося.

У звичайних обставинах кінь, поранений колючками чольї, одужує швидко, і якби не потреба в швидкості, вони могли б узяти його з собою.

Біль від чольї сильний, і паростки її нелегко видирати. Родело знайшов, простий шлях — просунути лезо ножа або міцну паличку проміж пагінком чольї та тілом, а потім різко вирвати шипи. Деякі з них залишаються у шкірі; їх можна витягти зубами, якщо нема на похваті щипчиків або пінцета.

Зараз індіанці не переслідували їх. Знаючи, куди прямує його здобич, Капелюх повів свій загін в обхід уздовж краю лави, залишивши одного індіанця стежити за ними.

Сонце піднялося вище над обрієм, і одразу скелі спалахнули полум’ям, і пустеля замерехтіла від теплових хвиль та міражів.

Ден Родело відчув, як піт почав збігати по обличчю та по грудях під сорочкою. Він їхав обережно — не тільки через індіанців, а й через саму пустелю. Спрямовував коня уважно, обираючи шлях не по милях, а по ярдах, оцінюючи кожен крок поміж чольєю, окотіло та зазубленими каменями.

Здавалось, усе в пустелі має колючки; кожна рослина, кожна жива істота споряджена ними, щоб вижити у цьому найжорстокішому зі світів. У пустелі швидко навчаєшся стояти з сонячного боку кущів, бо в затінку може ховатися гримуча змія; навчаєшся уникати ненадійних каменів, бути обережним на стрімких схилах, уникати, якщо можливо, глибокого піску, що з кожним кроком позбавляє людину сил.

Тепер, розумів Родело, бійка невдовзі розв’яжеться. За кілька годин кожен буде боротися насмерть, просто щоб залишитися живим, і кожен усвідомлює це. Грань між життям і смертю тут вузька; кінь із переламаною ногою вимушує людину йти пішки, а тоді вже порятунку нема. Без води людина може, як пощастить, витримати двадцять чотири години. Дехто, із надмірним бажанням вижити, може витримати два-три дні.