Луїс Лямур - Кід Родело

— Стеж за собою, — попередив Родело Нору. — Якщо наштовхнешся на чолью, не менше як дюжина колючок устромиться у тебе, і кожна буде боліти, як сто чортів.

Тепер уже не було мови про швидкість. Іноді стежка ставала похилою, і весь час вона крутилася поміж кактусами та зазубленими скелями. Навіть трохи послизнутися означало наразитися або на колючки, або на гострі краї каменів.

Двічі вони зупинялися, поки Родело, якому не подобався вигляд стежки попереду, пішки досліджував місце. Така осторога виправдовувала себе, бо обидва рази проходи виявлялися фальшивими.

Харбін був похмурий, його очі обмацували скелі, але від часу до часу виблискували у Денів бік. Нора залишалась недалеко від Родело, і ревнощі бандита зростали. Том Беджер, з його хистом виживати, тримався обік лінії вогню і не робив жодних коментарів.

Рухаючись невеликою похилістю у плутанині лави, кінь Ховрашка раптом ослизнувся і впав, скинувши вершника на суцільну стіну кактусів. Кінь, брикаючи ногами, був весь утиканий голками; Ховрашок вибрався рачки; його спина й бік були вкриті жовтими пагінками чольї.

Харбін гнівно спалахнув:

— Ти, дурню незграбний! Вибирайся звідси сам! А я іду!

— Ми тут всі разом, — сказав Родело, — і будемо залишатися разом, укупі.

— Хто це сказав? — вигукнув Харбін.

— Я, — відповів Родело.

На мить запанувала тиша. Харбін крутонув коня правим боком до Родело.

Руку він тримав на револьвері.

— До узбережжя тут недалеко, — сказав він. — Ти більше непотрібний.

Ден Родело був на землі біля Ховрашка і тримав у лівій руці ножа. Він роздумував, наскільки влучно зможе кинути його. Він міг стріляти й метати ножа однаково обома руками, але рік у в’язниці позбавив його практики.

Саме у цей час надлетіла куля; її дзвінкий удар та звук пострілу наклалися один на одного. А потім усі почули дзюрчання води, що вибігала з фляги.

— Я таки буду вам потрібний, — сказав Родело. — Здається, ви залишаєтесь без води.

Харбін вилаявся, стежачи, як останні краплини з фляги падають на землю.

Родело почав працювати своїм ножем, оддираючи чолью спочатку з Ховрашка, потім з коня. Беджер теж спішився, щоб допомогти. Нора і Ховрашок тримали коня, поки Родело, з допомогою Беджера, витягав колючки. Кінь, звичайний напівдикун, ніби розумів, що вони стараються допомогти йому, і стояв спокійно. Це коштувало їм майже годину часу.

— Давайте вибиратися звідси, — сказав Родело, коли останню колючку було витягнено. Він рушив у проміжок між кактусами, і в цю мить куля збила галузь чольї позаду нього. Але нікого не було видно, і десь за хвилину вони усі рушили знов.

Була страшенна спека, і вони могли рухатись тільки найповільнішою ходою. Ліворуч декілька вулканічних конусів здіймали свої голови.

— Тут, мабуть, сотня вулканів, — зауважив Ховрашок. — Ніколи стільки не бачив.

— Брейді налічив близько п’ятисот кратерів, — сказав Родело. — Він був тут кілька років тому і знає ці місця краще від усіх.

Лава була хаосом з похилених блоків та стиснених гребенів, рябих від щербин та більш глибоких западин; старі потоки лави були перекриті пізнішими. Кактуси росли повсюди, ніби грунт був їм зовсім непотрібний.

До полудня вони подолали зовсім невелику відстань. Якийсь хибний поворот завів їх у сліпий каньйон, довелося повертатися по своїх слідах.

Нарешті вони знайшли шлях з аройо, у яке потрапили, але на стрімкій стежці один з коней впав і обідрав ногу.

Іншим разом їм довелося їхати з годину по товстому шарові вулканічного попелу — чорного, як порох, пилу, що здіймався круг них й осідав на обличчя та одяг. Минули місце, де лава була липка, проклали небезпечний шлях проміж малих кальдер, або кратерів. Двічі спішувалися, щоб дати коням хоч трохи відпочити.

Вони тяжко посувалися вперед у похмурому мовчанні, підкорені спекою, наче побиті раби, у яких більше не залишилося навіть бажання протестувати.

Одного разу ящірка перебігла їм шлях, але більше не було ніякого руху.

Вони не зустрічали ні товсторогів, ні змій-стрілок, ані навіть гримучих змій.

Декілька разів вони бачили індіанців — або гадали, що бачили, але пострілів більше не було.

Земля мерехтіла від хвиль тепла, віддалені гори ніби ближчали. Ставки води, здавалося, лежали просто на їхньому шляху попереду, а одного разу, виїхавши на гребінь, вони побачили віддалений плейяс, що виглядав наче одне широке озеро.

— Міраж, — промовив Беджер. Їхні губи знову потріскалися, роти й горлянки попересихали. Кожен з них думав про залишки води в останній флязі.