Луїс Лямур - Кід Родело

— Мені про це невідомо, — запротестував той. — Мені обіцяли по дві сотні за кожен день, і…

— Усе одержиш, і ще двадцять зелененьких понад усе, якщо скинеш отих двох людей у море.

— Навіщо це? Ніхто їх тут ніколи не знайде.

— Тут є десь нагорі індіанець, якому обіцяли по півсотні доларів за кожного втеклого в’язня, живого чи мертвого. А вони не хотіли повертатися.

— Двадцять зелененьких? Досить переконливо…

Він глянув на важкі сакви, що їх Ден укладав у човен.

— А це що?

— Турботи, друже. Великі турботи. Тобі краще забути про них.

— Що ж, я хочу дожити до старості, і тому думаю лише про свої справи.

— Вже забув.

Нора сіла у човен, а Ден підійшов до грульї і зняв з нього вуздечку.

— От і все, хлопче, ти вільний. Йди назад до Сема, якщо хочеш, і ми прийдемо до тебе одного дня. А як не зробиш цього, будеш просто бігати дикуном.

Він поплескав мустанга по стегну і пішов геть, намагаючись не показати, який він пригнічений. Кінь дивився йому услід, потім зробив кілька кроків у напрямку до гір, знов спинився і глянув назад, щоб упевнитися, що робить усе, як слід. Ден Родело сідав у човен.

Умостившися на носі човна, Ден опинився обличчям до берега і бачив, як Капелюх виїхав з пустелі і спустився до берега. Індіанець затримав коня, озирнувся, а потім поволі поїхав геть.

— Куди б ти не йшов, — промовила Нора, — я хочу йти з тобою.

— Добре, — відповів він.

Вона міцно тримала іржаву скриню, але чомусь тепер це вже не здавалося їй таким важливим.

Грулья (ісп.) — сірий журавель. Так на південному заході США звуть коней мишастої, сірої масті.