Луїс Лямур - Кід Родело

Нора Пакстон у своєму житті багато їздила верхи, плавала на каное, блукала по лісах, і зараз це радувало її. Ніхто з цих чоловіків ніколи не вмів більше, ніж їздити верхи, аж доки потрапив до в’язниці; а там і розмови не було про прогулянку, більшу за кілька ярдів, доки вони були постояльцями цього державного готелю території Юма.

Тепер вона думала про Дена Родело. Вона казала собі, що слова Харбіна, мабуть, були правдиві. Ден далеко звідси — може, мертвий, може, блукає пішки у розжареній пустелі. Але якщо він живий, то скоро з’явиться.

Уперше вона почала розуміти повністю, які можуть бути наслідки її прагнення ще раз узяти в руки щось, що належало її матері. До неї дійшло, що вона може й не виплутатися з цієї халепи, у яку загнала себе сама.

Навіть якщо вони виберуться з дюн живими, що було далеко не певне, залишиться ще проблема, як урятуватися від Джо Хіарбіна, а може, й від Тома Беджера. Як і в цьому пощастить, треба ще якось повернутися назад, до цивілізації.

Майже усе своє життя вона йшла дорогою, яка здавалася повсякчас відкритою. Справи її складалися загалом непогано. Але дотепер вона зустрічалась з цивілізованими людьми у цивілізованому та керованому світі.

А зараз вона була ніби за мільйон миль від того світу.

В одному вона була впевнена. Вона у кращому стані, ніж чоловіки. Обидва були вершники, а не пішоходи; обидва провели якийсь час у в’язниці, частково в одиночному ув’язненні. Це напевне ослабило їх — нерухомістю, поганим харчуванням і відсутністю потреби у зусиллях. А тяжка праця, якою вони займалися останні дні, тільки розпочиналася. Вона Мусить витримати — їй потрібно врятуватися від них якимсь чином. Але якщо з’являться індіанці, у чому всі були певні? Харбін і Беджер вимушені будуть принаймні захищати її, як і себе…

Вони йшли, падали, тягли на поводах, а інколи навіть пхали коней.

В’юки попадали, їх закріпили знов, вони впали ще раз.

Раптом Том зупинився.

— Джо… дивись!

Він указував на сонце, яке було праворуч. Усе ще високо в небі, досі спекотливе, але праворуч. Вони йшли на південь, а не на захід!

Джо Харбін вилаявся, глухо й бридко.

Його вилиці були до червоного спечені сонцем. Пошерхлі губи — білі від куряви, як і борода. Жорстокі чорні очі глибоко запали під кошлатими бровами. Посміхнувшись, він звернув праворуч, спустився на пару сотень футів довгим піщаним схилом, а потім почав здиратися на інший схил.

Двічі їм здавалося, що вони досягли краю дюн, але кожного разу поставали перед ними нові піщані горби. Нарешті на заході сонця вони з гребеня дюни побачили море.

— Ми домоглися свого! — прохрипів Харбін. — Ч-чорт, домоглися!

— Ще ні, — відповів Беджер похмуро. — Дивись!

За півмилі гребенем горба їхали один… два… три… чотири… чотири індіанці, прямо на північ від них і, схоже, на самому краю дюн.

— Я упораюсь із цими кількома, стоячи догори ногами, — сказав Харбін. — Першої-ліпшої миті!..

— А як щодо цих? — спокійно спитала Нора, вказуючи на. південь.

П’ять… ні, шість індіанців.

Джо Харбін подивився на них.

— Одна склянка води — і я управлюся із ними теж!

— Води! — Беджер глянув на нього. — Ти не розумієш індіанців, Джо. Вони обклали нас, а тепер заженуть на відкрите місце, де нема ані тіні, ані сховища, ані можливості врятуватися. У них буде вода. Вони будуть пити, будуть триматися поза пострілом і чекати, наче стерв’ятники, поки ми поздихаємо…

Проте вони рушили далі, намагаючись за всяку ціну вибратися з піщаних горбів.

— Ми можемо почекати біля підніжжя дюни, — промовила Нора, — знайдемо місце у затінку. Буде вже далеко за південь, коли сонце дійде до нас.

— А тоді? — Харбінів тон був саркастичний.

Відповідь була очевидна. Якщо вони будуть чекати, вони помруть.

— Вихід з цього є, — пробурмотів Харбін, відповідаючи на те, що сказав Беджер, — не дати їм наколоти нас, як комаху. Якщо вони схочуть захопити джерело, їм доведеться битися за нього з нами.

В’ючний кінь упав, спробував звестися — і не зміг.

— Перевантажимо золото на грулью, — сказав Беджер.

Коли вони вирушили далі, в’ючний кінь залишився лежати на місці. Але Нора знала — як надійде нічна прохолода, він зможе підвестися, додибає якось до моря і там знайде воду в якомусь із джерел біля берега.

Пісок ураз скінчився. Перед ними простяглася прибережна рівнина. Тепер вони вже могли відчути прохолоду Затоки, хоч до неї лишалося ще п’ять миль.

— Краще відпочинемо, — пробурмотів Беджер крізь потріскані губи. — Це нам трохи допоможе врятуватися.