Луїс Лямур - Кід Родело

Він рушив, тримаючись найгустіших заростів, відшукуючи хоч невелику тінь, продираючись крізь найгустіші хащі чольї. Перш за все, треба забратися геть з гори, подалі від спостерігачів.

Незабаром він повернув на південь і йшов тепер рівною ходою або настільки рівною, наскільки дозволяла місцевість. Він був насторожений, але відчував себе краще під час руху. Десь попереду його чекає той момент, коли карти розкриються… а тоді, як пощастить, золото та Нора.

У першу годину йти було не дуже важко, і він добре використав час — пройшов, може, дві з половиною милі. Наступної години довелося йти лавою, понад дюнами, і він подолав удвоє менше. Час від часу виникала спокуса звернути просто у дюни і спробувати пробитися до берега. У деяких місцях пісок виглядав досить твердим, але він не міг Покластися на це, і йому вкрай потрібна була вода. В горлі пересохло, губи пошерхли, язик у роті — наче поліно. Кроки його помітно сповільнилися, і реакції теж. Він ледве пересилював бажання кинути рушницю. Індіанців видно не було.

Сонце вже сідало, коли він, нарешті, досяг водоймища. Як він і чекав, інші пішли; і як він побоювався, його олья була розбита… це, мабуть, Джо Харбін. Але на дні залишалося трохи води, не більше ніж на один ковток, і він жадібно її випив. З водоймища вода витікла, уся до останньої краплини.

Одну річ він знайшов — кинуту флягу, пробиту кулею. Раптом його вразила думка — і він зняв з фляги вовняний чохол. Роса буде конденсуватися на металі.

Він обмірковував, що діяти далі, зважив ризик і вирішив залишитися поки тут і відпочити. Ліг, спробував заснути, але спрага не давала. І тут згадав, що бачив великий кактус-діжку трохи вище від водоймища. Поспішно рушив потрісканою лавою до того місця і знайшов кактус. Уникаючи колючок, зрізав верхівку. Вліз рукою усередину, витяг жменю м’якуша й вичавив сік з нього собі до рота. Сік був якийсь гіркий, та все ж волога.

Здається, дуже довго він вигрібав м’якуш з кактуса і вичавлював краплі у рот. А потім ліг знову і заснув.

Він прокинувся раптом, відчувши пронизливий холод. Пішов по флягу, облизнув росу з її поверхні й відчув себе краще, хоч її було зовсім небагато.

Він думав про джерела у Сьєрра-Бланці — як пощастить, там може бути вода. Якби він вирушив одразу, мав би добрий шанс скінчити перехід одразу після заходу сонця… А якщо води там нема? Тоді йому доведеться пробиватися до узбережжя, не маючи на те й одного шансу з тисячі.

Він дійшов у роздумах цього висновку, а ноги тим часом несли його уперед майже механічно і мозок лише якоюсь своєю часткою керував рухами.

На південно-східному обрії бовванів масив Сьєрри, і його вразила раптова думка, що він давно вже міг пробитися крізь піски до узбережжя, звідти, де втратив коня. Тепер вже стояв би на березі Затоки… Він упав.

Похитуючись, підвівся і пішов далі, обминаючи каменюки. Як людина трохи напідпитку, він обирав шлях з обачністю та непевністю, і тільки на рівному починав іти швидше — або так йому здавалося.

Через деякий час він зрозумів, що починає розвиднятись. Невиразно усвідомлював, що падає знову… кілька разів. А гори не ближчали.

Він ішов, хитаючись і падаючи.

Він був майже біля підніжжя гори, коли впав іще раз, і цього разу не зміг підвестися. Підтягував одне коліно і спробував використати його як опору, але не зумів. Проповз кілька футів на череві, відчуваючи жар піску. Він згадав, що коли температура повітря 120 градусів, то пісок може бути нагрітий до 160 градусів. Але він не міг звестися. І все ж не кинув ані рушниці, ані фляги. Він лежав так якийсь час, аж поки зрозумів, що дивиться просто у бік кактуса-діжки. Це підняло його на коліна, а рушниця, що нею він скористався як милицею, допомогла звестися на ноги. Намацавши ножа, витяг його і зрізав верхівку з кактуса. Знову він вичавлював вологу з м’якоті собі у рот, чарівну прохолоду, що, здавалося, проймала його наскрізь.

Через кілька хвилин він рушив далі.

Зрештою він дійшов до водоймища у Сьєрра-Бланці, що містилося у вузькій заглибині серед скель під водоспадом. Вода була глибока й холодна.

Том Беджер їхав попереду і намірявся об’їхати глибокий кратер, коли з’явився Джо Харбін із грульєю позаду. Том зупинився.

— Схоже, що Родело буде мати турботи, — сказав він.

Норині губи затремтіли, але вона нічого не відповіла. Серце її закалатало, коли Харбін під’їхав ближче, тіло раптом захолонуло та здерев’яніло; вона ніколи ще не відчувала такого.