Луїс Лямур - Кід Родело

Ден Родело добре напився холодної води біля підніжжя Сьєрра-Бланки.

Він пив знов і знов. Зняв сорочку, облив груди і плечі. І весь час напружено думав.

Тепер вони могли вже досягти Затоки, але він гадав, що ні. Може, Том Беджер і зрозумів би, але про Харбіна й мови немає. Він імпульсивний, непевний і самодур. Беджер буде при ньому відігравати другу роль, чекаючи свого часу.

Сидячи у прохолодному затінку під скелею, Родело оглядав пробиту флягу.

Куля прошила її наскрізь, але він гадав, що зможе заткнути дірки досить надійно, щоб тримати в ній хоч трохи води. Сітчастий, мов павутиння, скелет чольї, якого він хотів використати, кришився під пальцями. Не набагато більше зумів він зробити і з підібраним десь шматком залізного дерева. Він не мав ані часу, ані терпіння, щоб надати тому шматку деревини потрібної форми. Кінець кінцем він вирізав затички для обох дірок з кактуса сахуаро, потім набрав води у флягу. Трохи витікло, але коли кактусові затички набрякли, бігти перестало.

Він дбайливо оглянув зброю, витер пил з кожного патрона, прочистив ганчіркою стволи, перевірив дію затворів. А потім знайшов добре сховище у затінку поміж «скель і ліг спати. Коли він прокинувся, сонце було вже високо. Палило. Його фляга була ще повна; він сів на каменюку й обміркував, якою дорогою слід іти.

Він був певен, що перебуває біля південного кінця пасма великих дюн, і міг виграти час, обійшовши його з півдня, але не знав, як далеко доведеться обходити. Поміркувавши, вирішив рушити просто через дюни, простуючи якомога пряміше. Він був так близько до Сьєрри, що не бачив жодної примітної вершини, але далі на горі угледів білий шрам, очевидно, глибоку вимоїну від води. Вибравши її за орієнтир, узяв рушницю, повісив на плече флягу і рушив.

Він перевіряв свій напрямок, озираючись час від часу на білу пляму на горі і тримаючи її просто позад себе. Але, пройшовши із півмилі, він вибрав шпиль, який здавався зручнішим дороговказом. Перша миля була найлегша, наступна більшою частиною пролягла по високому бічному схилові дюни, де пісок був досить щільний. Він ішов швидко — не так, як на твердому грунті, але не набагато повільніше.

Потім почалась боротьба. М’який пісок сповзав під ногами, крадучи крок з кожних трьох. Але він був обізнаний з рухливими пісками і обережно обирав шлях. Приблизно за годину він зробив щось зо три милі, і тепер уже чув запах моря.

За хвилину почувся перший постріл. Здавалося, він пролунав північніше, і спочатку Ден не був певен, та який іще звук це міг бути у цьому пустельному, безлюдному краї?

Він більше не чув пострілів, і пішов далі, подолавши ще півмилі. З’їхав з однієї дюни і, похилившись уперед, почав сходити на іншу, а коли досяг верхівки, ліг на пісок. Тіло його розпалювалося, але він лежав так якийсь час, обережно виглядаючи з-за гребеня. Потім добре напився і рушив далі.

Вилізши на високу купу піску, що, можливо, укривала наче саван гранітну чи лавову скелю, він побачив море. Воно синіло вдалині, чудове у світлі сонця та прозорому повітрі. А потім він побачив їх. Маленький гурт темних крапок на просторі пустелі.

Між великими дюнами та берегом лежала пласка рідина з широкими ділянками галетної трави та розкиданими мескітами і кактусами. Деінде були плями висохлих озер, більшою частиною не вкриті рослинністю, і, ясна річ, скрізь — креозотові кущі.

На такій відстані він не міг роздивитися, де хто, їх з усіх боків оточували які. Вони, здається, були поза досяжністю пострілів і вичікували. Що ж, Капелюх не поспішає. Тепер він їх візьме, як тільки захоче. Вони були перед ним на рівному місці, без будь-якого захисту від куль, без захисту від сонця.

То можна й почекати.

Поміркувавши хвилину, Родело намітив собі шлях до низинки, де індіанці його не зможуть побачити. Він був певен, що вони не чекають на нього, але слід бути обачним. Спустився униз, добре ковтнув з фляги, а потім відшукав неглибокий водорий, яким частина води з Пінакате прокладала собі шлях до моря.

Кілька ярдів до водорию він пройшов рівним місцем, сподіваючись, що індіанці, які були не менше як за милю, надто зайняті своєю здобиччю, щоб помітити його. Опинившись у водориї, що давав якесь укриття, він пішов жвавіше. Раз по раз чулися постріли.

Він знав, що сталося. Капелюх намагався втягти оточених у перестрілку.