Луїс Лямур - Кід Родело

Беджер глянув на Родело.

— Ти знаєш, де вони отаборяться?

— Північніше… там єдине місце з водою, яке мені відоме. На північ звідси на березі є два чи три струмки.

— Як ти вважаєш, корабель може бути в іншій бухті?

— Якщо він взагалі прийшов і якщо він ще не пішов, то саме там він буде.

Джо Харбін напився солонуватої води. Він питально дивився на Дена Родело.

— Не розумію я тебе, — сказав він. — Ти пройшов довгий шлях заради нічого.

Родело подивився на нього і промовчав, але відчув, що наближається час розкрити карти.

— Ти розраховував, що ми відділимо тобі частку від цього, така була твоя думка? Ти хочеш частину здобичі?

Родело посміхнувся.

— Я хочу її всю, Джо. До останньої частки.

Харбін хихикнув.

— Ну, ти ж чесний, мушу тобі сказати.

— Саме так, Джо. Я — чесний. j Тепер вони усі дивилися на нього.

— Що це означає? — спитав Беджер.

— Я потрапив на рік до в’язниці просто через те, що їхав поруч із Джо Харбіном, коли вони його схопили… Я випадково зустрівся з ним дорогою. Я нічого не знав про пограбування, але я працював на шахті, знав, що мусять привезти гроші і якою дорогою. Суддя вирішив, що це забагато для випадкового збігу обставин.

— Отак тебе накололи, — сказав Джо. — Ну то що з того?

— Я збираюсь привезти це золото їм назад, Джо, і упхнути їх носами у нього. Я хочу показати їм, що вони усі за жмут дешевини, оті друзі у хорошу погоду, а потім я збираюсь поїхати геть.

Вони вдивлялися у нього мовчки. Нора Пакстон чула повільне, розмірене биття свого серця. Несподівано Джо Харбін спитав:

— Ти розраховував вбити нас і забрати золото?

— Я розраховував, що індіанці можуть це зробити замість мене або пустеля.

Помилившись у цьому, я гадав, що зможу вигадати якийсь план, щоб захопити гроші, не завдавши нікому шкоди.

— Ну, от добрий хлопчик, — сказав Харбін. — Він забере наше золото і не завдасть нам шкоди! Аякже, дурень чортів! Хто ж такому повірить?!

— Може, я, — сказав Беджер. — Або колись міг би.

— Послухайте, — запропонував Родело. — Може, я дам кожному з вас по тисячі доларів? Назвемо це винагородою за знахідку.

— От який він благородний, га? — глузував Харбін. — Ти поїдеш з нашими грішми і залишиш нас тут сидіти із тисяччю кожного! Ти метикуватий, хлопче, але ти зайнявся не тим бізнесом. Тобі б бути шахраєм або гравцем.

Він підвів очі до Нори.

— Ти знала про це?

— Дещо. Я вірю, що він каже правду. Я вірю, що він збирається повернути їх.

Сакви лежали на піску у Харбіна за спиною. Він поклав на них руку.

— Забудь про це, Родело. Ти ніколи не отримаєш і цента з цього.

— Як щодо кави? — запропонувала Нора. — Можемо розвести вогонь. Все одно вони знають, де ми.

Ніхто не звернув уваги на її слова. Харбін дивився на Родело, і Ден бачив, що він готовий.

— Як щодо цього, хлопче? Чи хочеш спробувати мене? Трохи розім’ятися — просто зараз?

Ден Родело вимушено посміхнувся. Це була спроба посміхнутися, бо його губи були порепані, обличчя жорстке від куряви, але він спробував.

— Ні, Джо, ще ні. Ти мені ще будеш потрібен для оцих індіанців, та й я тобі.

— Нам треба забиратися звідси, — сказав Беджер. — Я думаю, що кава — то гарна думка. Розведемо вогонь, зробимо каву, потім ще підкладемо палива у вогнище — і змиємось звідси. Можемо піти водою, цей берег тягнеться якраз куди нам треба. Можемо добратися до тієї бухти.

Вони трималися подалі від вогнища, хоча насипаний бруствер і затуляв їх. Нора зварила каву, і вони випили її повільно, смакуючи кожну краплину, їм була потрібна їжа, але спрага вбила у них апетит. Чого вони хотіли — рідини, у будь-якому виплоді. Кава підбадьорила їх, і коли настав час виходити, вони досягли краю води і пішли берегом, витягнувшись низкою.

Індіанці з’явилися з темряви несподівано. Спалахнув постріл, упав кінь, і Ден Родело скинув угору вінчестер, стріляючи на спалахи. Він відскочив убік, сперся на грунт і вистрілив по другому спалахові, потім кинувся на пісок і відкотився за вбитого коня, знов швидко стріляючи.

Він розстріляв усі набої і схопив рушницю індіанця; коли й там скінчилися патрони, спокійно перезарядив свою. Настало тимчасове затишшя. Хтось опинився поруч із ним і раптом заговорив. Це був Том Беджер.

— Ти дійсно прийшов сюди заради золота?

— Я правду сказав, Томе. — Він промовчав, а потім додав: — У мене ніколи не було багато грошей, Томе, але я працював. Здобував собі місце у житті, аж поки зіткнувся з Харбіном отоді на шляху.