Луїс Лямур - Кід Родело

І враз стрілянина ущухла, долинав тільки тупіт кінських копит. Джо вистрелив ще раз услід коневі, що мчав геть.

А потім тиша…

Тільки шум прибою, легкі подуви вітру, яскраві зорі високо у темряві над ними…

— А що ми тепер будемо робити? — спитала Нора.

— Почекаємо, — сказав Джо Харбін з посмішкою.

Поряд почувся важкий стогін, потім хрипке дихання.

— Джо! — голос Тома Беджера був слабкий. — Джо, нехай цей хлопець забере золото. Дозволь йому забрати його. Не варто…

— Ну ясно, — легко відповів Харбін. — Не турбуйся про це. Я й сам думав так зробити.

Затока лежала у сірому світанні, немовби сталевий щит. Далеко на воді застиг низький чорний корпус кеча, його дві темні голі щогли тонкими пальцями вказували у небо.

На піску, скоцюрблені смертю, лежали тіла чотирьох індіанців. Капелюха серед них не було..

Ден Родело спроквола підвівся, розпростовуючи м’язи, зведені незручною позою та вогкістю ночі. Він підняв свою рушницю і витер із ствола вологу.

— Було б краще запалити сигнальне вогнище, — зауважила Нора. — Вони можуть відчалити без нас.

Вони зібрали плавник. Лише Том лежав нерухомо.

— Як він? — спитав Родело.

— Помер. Ти чув, що він сказав, — це було, коли він відходив.

Джо Харбін, схиливши голову, подивився на Беджера.

— Він був добрий чолов’яга і добрий партнер. Без нього я б ніколи не витримав першого року у в’язниці. Завжди осаджував мене, коли я був ладен розтрощити собі голову. — Він глянув на Родело. — Ти вже надивився на мене. Знаєш, я спалахую швидко.

Він склав вогнище, одірвав стрічку від подолу своєї сорочки на гніт, помацав по кишенях.

— Сірники в тебе є?

Ден підніс руку до кишені, а Джо Харбін сягнув по револьвер. Відстань від руки до зброї була в нього на шість дюймів менша, ніж у Дена, і Джо Харбін був меткий. Його рука обхопила рукоятку, револьвер ураз вислизнув з кобури, мушка піднялась до рівня — і все це був один досконалий рух, наслідок довгої практики, що залишила багато мерців у нього позаду.

Мушка підійнялась до рівня, але щось різко вдарило його у бік, і з жахом та недовірою він побачив, що Ден Родело стріляє. Другий постріл пролунав ураз слідом за першим, і прицілитися йому вже не вдалося; його куля вгвинтилася у пісок в нього під ногами. Він поточився, важко осів на каменюку, і шестизарядний кольт вислизнув з його пальців.

— Ти сказав Беджерові, що віддаси мені золото, — тихо промовив Родело.

— Під три чорти, він же помирав… від цього він почув себе краще. А ти що ж думав, я й насправді погодився, га?

— Він намагався врятувати твою шкуру, Джо. Знав, до чого йдеться. Бачиш, за ці кілька днів він, я вважаю, розібрав, хто я є.

— Ти? — Джо тримався за бік, і кров текла по його руці.

— Колись у Техасі, ще зовсім малим — мене звали тоді Кід — я був стрільцем-бандитом. Аж доки зрозумів, що це не дасть мені ніякого місця в житті. Це була моя професія, моя перша справжня робота.

— Отой Беджер, — проказав Джо Харбін з якимсь подивом, — Завжди відговорював мене від цього, навіть з останнім подихом. Варто було б його послухати… — він дихав тепер уривчасто. — Ти б краще запалив вогнище. Подивись, чи на судні піднімають вітрила?

Родело обернувся до моря і запізно почув клацання зведеного курка. Він кинувся стрімголов на пісок, почув грім пострілу, відчув бризки піску на своєму обличчі, а потім перекотився і став стріляти. Тричі натискав він на гачок кольта, і з кожним пострілом тіло Джо Харбіна смикалося, а потім повільно зсунулося з каменюки на пісок.

Непевно, з пополотнілим обличчям Родело звівся на ноги і подивився на Нору.

— Це було неминуче, — сказав він, з жалем дивлячись на Харбіна. — Він би все одно намагався б убити мене.

— Я запалю вогонь, — сказала Нора.

Вона взяла його сірники і присіла до вогнища. Коли з’явилось полум’я і дим потягнувся до неба, вона підвелась і пішла уздовж урвища, аж раптом зупинилась біля щілини в скелі. Скриня, яку вона видобула звідти, була стара та іржава, але ще ціла.

— Я згадала місце, — сказала вона. — Ось за цим я ішла. Тут усе, що залишилося від моєї родини…

— Вони спускають човна, — сказав Родело. Він узяв сакви із золотом і спустився до берега, куди наближався човен. У ньому було двоє чоловіків.

— Ти — Айзечер? — спитав один.

— Він мертвий. Вбитий нещодавно, коли втікав. Я займу його місце.