Луїс Лямур - Кід Родело

Але раптом вони вирвалися з хаоса лави і виїхали на рівнину, деінде поплямовану купами шамісо та креозоту. Не маючи вже потреби триматися вкупі, вони розсіялися щонайменше на сотню ярдів із Норою та Ховрашком позаду.

Мертва тиша пустельного дня була розірвана гострими голосами рушниць. Куля збила куряву просто під ногами Денового коня. Він швидко рвонув уперед і вистрілив з револьвера. Куля зрикошетувала об кам’яну плиту. З-позаду до нього донісся пронизливий зойк, і він швидко розвернув коня. Інші стрімголов мчали під захист скель, лише Ховрашок лежав на землі — мертвий. Проїхавши повз нього, Родело побачив, що його було влучено принаймні двічі — у голову та в шию. Другий в’ючний кінь теж був убитий. Родело стояв на відкритому місці, обличчям до небезпеки, і кожної миті чекав пострілів, але не бачив жодного які.

Гроші лежали у саквах на вбитому в’ючному коневі, але Ховрашків кінь лишився живий, хоч і був у поганому стані після падіння в чолью.

Зараз було вже далеко за південь. Скільки ж вони пройшли? Чотири чи п’ять миль? Може, навіть менше. А тепер не стало Ховрашка.

Не стало Ховрашка, не стало доброго коня, не стало фляги.

Родело спіймав Ховрашкового коня і зняв з нього сідло. Він укладав в’ючне сідло, коли з боку скель з’явилися Беджер і Харбін з Норою позаду.

Вони допомогли йому підняти золото у сідло.

Беджер обернувся у той бік, де лежав Ховрашок.

— Ти дещо забув, Джо! — він вийняв з кишені Ховрашка на двадцять доларів золотих монет. — Нема сенсу залишати це отим індіанам.

— Підкинь-но їх разок, на щастя, — попросив Джо.

Том підкинув монети у повітря, а Джо спритно спіймав їх раніше за Беджера.

— Дякую, молокососе! — сказав він з насмішкою.

Том Беджер стояв дуже тихо, дивлячись на нього надзвичайно холодними очима. А потім пішов до свого коня.

Родело передав останню флягу Норі.

— Пий, — сказав він.

— Я можу обійтися.

— Давайте, — підтримав Беджер. — Пийте, леді.

Вона глянула на Харбіна.

— Безперечно, — сказав він. — Я хочу довезти вас живою.

Вона випила ковток, потім дала флягу Денові. Він передав її Беджеру.

Коли вона повернулася до нього, у ній залишався ледве ковток теплуватої води, але вона здавалася дивовижно прохолодною його пересохлому ротові.

— Закинь її, — сказав Харбін. — Мені не подобається звук порожнечі.

— А якщо ми знайдемо воду? У чому ми її будемо возити? Жодна людина у здоровому глузді не кидає флягу у пустелі.

— Це мені нагадало, — сказав Беджер, — що леді казала, ніби знає водоймище. Чи ви забули?

— Слухайте, ми ж їдемо до узбережжя, — сказав Харбін, — Чи далеко це може бути?

— Надто далеко, — відповів Родело.

— Ти кажеш, що надто далеко, а ще що буде, як ми втратимо час, шукаючи воду, і так її й не знайдемо?

— Кінець грі, — коротко відповів Родело.

Беджер подивився на Нору.

— Ви знаєте, де є вода?

— Водоймище, про яке я знаю, знаходиться біля південного кінця Пінакате.

— То це недалеко від нас!

Більше нічого не було сказано, і вони рушили. Ден Родело був знову попереду, а одразу за ним їхала Нора.

— Ви знаєте якісь місцеві прикмети? — спитав він у неї, — Як ми дізнаємося, де це місце?

— Я впізнаю його… гадаю…

Він обернувся до неї у здивуванні.

— Ви дійсно були в цих місцях?

— Ще дитиною.

Раптом він крутнувся у сідлі.

— Тоді ви маєте бути Норою Рейлі!

— Що ви знаєте про Нору Рейлі? — спитала вона.

— Аварія корабля у Затоці… вісімнадцять чи дев’ятнадцять років тому. Такий собі малий вітрильник, йшов до Юми. Потрапив у припливну течію… з краю, мені здається. Розбився на скелях, але люди вибралися на берег і вже сушею досягли Сокойти. Це маленьке прикордонне містечко он у тому боці.

Вона кивнула головою, але нічого не сказала.

Він поїхав далі. І раптом побачив якісь череп’яні уламки, коричнювато-іржавого кольору й грубої роботи. Він зупинився, потім повільно повів коня кругом. В одному місці камені, здавалося, були у світлих подряпинах… це були ознаки стародавнього шляху.

Він повів коня уздовж нього. Керамічні уламки траплялися тут частіше, потім знайшлася олья — кухоль, у якому тримають воду. Нарешті він виїхав на край і зазирнув до водоймища… воно було сухе, як кістка.

— Тут би мала бути вода, — сказав Беджер хрипко. — Був же дощ.

Родело вказав. Уламок скелі, впавши, перегородив канал, яким вода текла до водоймища. Струмок прорвався убік схилом, а потім загубився у піску.