Луїс Лямур - Кід Родело

— Про що це ви двоє базікаєте? Родело, не забувай, що це моя дівчина!

— Ваша дівчина? — Нора обернулася до нього. — Звідки, містере Харбіне? Чого це ви так вважаєте? А я й не знала, що я — чиясь дівчина!

Він жорстоко подивився на неї.

— Леді, тут ви не маєте вибору!

— А я гадаю, що має, — сказав Родело.

Харбін ігнорував Денове зауваження.

— Дивіться, леді, краще б ви подумали. Нам вже недалеко йти. Я можу взяти вас із собою, а можу покинути на узбережжі, як захочете.

Ден Родело посміхнувся до нього.

— Джо, ніколи ти не навчишся дивитися далі свого носа; але якщо ти не вмієш, то Беджер вміє. Сем Берроуз, що залишився у Штатах, знає, що ця дівчина вирушила з нами. Якщо вона не з’явиться, він, можливо, почне розпитувати.

— А мені яка турбота? Я не збираюся повертатися туди.

— Томе, — сказав Родело, — розкажи Джо про Костерлицького.

— Що саме? — спитав Беджер.

— Сем Берроуз має двох добрих друзів у цьому світі, Томе. О, у нього багато друзів, але двоє — то всемогутні добрі друзі, і один з них — Еміліо Костерлицький, що командує загоном Руралес. Я гадаю, ви, хлопці, чули про них? Отже, — вів він далі, — якщо Сем скаже Еміліо, що йому хотілось б знати, що сталося з Норою Пакстон, Еміліо дізнається, хто мандрував з нею разом, і примусить їх трохи попотіти, трохи випустить крові, а потім буде мучити, аж поки вони скажуть. І якщо новини будуть погані, Еміліо, природно, відчує, що він мусить надіслати щось Семові Берроузу, щоб показати свою дружбу, щось на зразок скальпа, наприклад. Я не кажу, що він дійсно поздирає ваші скальпи, але надішле він що-небудь таке, що буде досить очевидним доказом.

— Ти мене не залякаєш!

— Він мене залякав, — сказав Беджер. — Цей Костерлицький — чистий диявол.

Більше ніхто з чоловіків не сказав нічого, і вони пішли геть.

Недалеко від води стояв засохлий мескіт, тож хмизу було досить, щоб розвести невеличке вогнище, непомітне для спостерігачів. Кава була смачна, і в них ще залишалось трохи в’яленого м’яса з запасів Сема Берроуза.

Родело залишався вдалині від вогнища, їв у мовчанні, прислухаючись до зовнішніх звуків. Він не був певен, що вони втекли від індіанців; якщо якимсь дивом і вдалось відірватися, то це ненадовго. Бій відбудеться, раніше чи пізніше.

— Добре було б попасти коней, — зауважив Беджер. — Назовні є мескітові кущі.

— Я помітила там трохи трави, — сказала Нора.

Коням це було потрібне. Останні дні були страшенно тяжкими і для людей, і для тварин, але коні не можуть витримати те, що можуть люди, і якщо є якийсь корм, треба їм його дати.

Джо Харбін відвів їх і прив’язав до кілочка на галетній траві поблизу мескіту. Родело уважно стежив, коли він повертався. Він не хотів стати жертвою несподіваного пострілу, не хотів давати ніякої переваги Харбінові, який її й не потребував.

Наближалися останні години, а Родело не мав плану. Він міг тільки просуватися уперед, даючи їм змогу робити, що захочуть. Одне знав твердо — він не дозволить, щоб ці гроші попливли у нього з-під носа.

Його думки повернулися до Нори. Чи було у тій скриньці щось більше, ніж вона припускає? Дорогоцінності, наприклад? Не схоже на те; хоч її мотиви комусь здалися б абсурдними, він може зрозуміти їх. У ці часи дівчина без родини, без походження, без грошей має малі шанси. Робота, яку може виконувати порядна жінка, різко обмежена звичаями; і до того ж повсюди жінок питають, хто вони, з якої родини, яке мають походження.

Захід не задає зайвих питань своїм чоловікам, але він усе це хоче знати про своїх жінок. Крім того, для Нори може дуже багато значити саме знання.

Він сам пройшов крізь це, і досі носив шрами від того, що нічого не знав про свою родину. Вона має мужність, ця дівчина. Чи багато жінок наважилися б рушити у пустелю в товаристві таких людей?

Дивлячись на захід, він побачив удалині синю лінію гір Нижньої Каліфорнії, по той бік Затоки. Сонце зараз сідало за ними і лишало за собою пофарбоване небо. Прохолода спускалася на пустелю. Родело, сидячи на сідлі, відкинувся назад, на скелю. Він стомився, стомився… Він хотів ще чашку кави, але шкодував енергії, щоб підвестися і взяти. Кілька хвилин сидів, дивлячись на кавник та зіставляючи свою втому з бажанням кави.

Розуміння того, що це може допомогти завтра, коли кожна краплина вологи буде врахована, стало вирішальним аргументом.

Він нахилився за чашкою, і цієї миті куля розбилася об скелю саме у тому місці, де тільки-но була його голова, обсипавши його дрібними скалками каменю. Він упав на землю, зробивши вигляд, що куля влучила, і у ту ж мить побачив обличчя індіанця. Він вистрілив… схибив… обличчя зникло.