Луїс Лямур - Кід Родело

— Ти, бачу, любиш строїти з себе велику людину, чи не так?

Родело не відповів. Плани Харбіна розладжувалися, роздратування від цього і від тяжкої мандрівки призведе його до вбивчого настрою, і Родело зрозумів це.

— Кава готова, — сказала Нора. — Пийте, поки гаряча.

— Я вип’ю трохи, — сказав Родело. — Чашка кави — то буде добре.

Нора налила чашку і простягла йому, але Харбін підскочив несподівано і схопив чашку так рвучко, що кава мало не розлилася.

— Я візьму цю! — сказав він різко.

— Певна річ, — лагідно відповів Родело, — ти ж уже взяв її, Харбіне.

Харбін подивився на нього гнівно.

— У чому справа? Ти що, злякався? Боїшся битися?

Родело знизав плечима. Він посміхався.

— За що тут битися? Кави вистачить усім. Можеш узяти першу чашку, якщо хочеш.

— А може, я захочу й другу теж! — Харбін підбурював його, але час був неслушний, а Родело вмів чекати.

— Добре, візьмеш і другу теж.

— А може, я візьму усе!

— А як щодо нас, Джо? — спокійно промовив Беджер, — Я б теж хотів чашечку.

Нора простягла чашку Денові.

— Візьміть оцю. Нема чого сваритися з-за чашки кави.

Несподівано Джо Харбін вибив чашку з її руки і схопився за револьвер.

Він вирвав його з кобури і вистрілив так швидко, що схибив, влучивши в тільки-но налитий бурдюк позаду Родело: Ден кинувся вперед довгим стрибком, міцною правицею ухопив Харбіна за поперек і, крутонувши, збив на землю. Раніше, ніж той устиг ще раз натиснути на спусковий гачок, Родело вибив револьвер у нього з руки.

Вигукуючи прокльони, Харбін скочив на рівні ноги і кинувся на Родело, але розмахнувся надто широко, і Ден зустрів його ударом з правої у вилицю.

Харбін, не дострибнувши, важко повалився.

Але тут підскочив Беджер й ухопив Родело.

— Постривай! Не будемо битися!

Приголомшений Харбін лежав нерухомо хвилину. Підвівшись, сказав спокійно:

— Гаразд, Родело. За це я тебе вб’ю.

Його голос був холодний і рівний. Це вже був не той чоловік, якого Родело збив з ніг, ані той, якого він знав кілька місяців у в’язниці. Уперше Ден Родело відчув щось схоже на страх. Але він стояв спокійно і дивився на Харбіна.

— Дурень будеш, Харбіне, як спробуєш, — сказав він. — Ти вибрався з тюряги. За день чи два будеш на борту Айзечерова судна прямувати у Мазатлан. Але повір мені, до того я буду тобі потрібен. Ти будеш мати в мені потребу, аж доки не станеш на палубу судна.

На вилиці у Харбіна наливався синець, на щелепі була вузька рана. Пальці Харбіна обережно обмацали її.

— Ти позначив мене, — сказав він майже здивовано. — Ще ніхто не клав на мене свою позначку.

Він узяв свою каву і, навіть не нахилившись за револьвером, відійшов убік і присів на камінь. Нора налила кави решті. Усі мовчали. Вони пили каву, а тим часом вітер уздовж струмка ставав усе холоднішим. Ден підкинув хмизу в багаття, відійшов у темряву зібрати гілок або коренів мескіту чи креозоту.

Полум’я горіло добре, приємно пахнув дим, зорі ставали яскравіші, вітер похолоднішав.

— Чи є десь вода звідси до Затоки? — спитав Беджер. © http://kompas.co.ua

— Мало… І здебільшого погана.

— Але ти знаєш і добрі джерела?

— Ясна річ, знає, — промовив Харбін. — Можеш закластися, що знає. Він усе знає.

Беджер підійшов до бурдюків. Пісок під ними був мокрий. Він знав, що побачить, коли підіймав бурдюки, бо помітив, куди влучила куля. Бурдюки були зв’язані разом; тепер вони були пласкі і порожні. Кожен пробитий кулею — від першого вона відірвала куток, пройшла наскрізь другий і пробила третій.

Харбін спостерігав, як Беджер, оглянувши бурдюки, кинув їх на землю.

— У нас є ще дві фляги, — сказав він, — Цього вистачить.

— А коні?

— Напоїмо їх перед тим, як рушити. Витримають.

Коні були у поганому стані, і всі вони знали це; коні зараз не годилися до виснажливої їзди по лаві й до тяжкої мандрівки крізь глибокі піски дюн.

Харбін підвівся, підняв свій револьвер, обтер з нього пісок і засунув до кобури.

— Де вони? — спитала Нора, — Я кажу про індіанців.

— Десь поруч. Вони розташувались так, що можуть бачити наше вогнище, а може, навіть чути наші голоси. Вони бачили усе, що тут діялося, так і знайте. Сьогодні вночі нам доведеться бути пильними.

Ден підвівся і пішов до коней. Повів їх до води, дав напитися досхочу.

Звернув увагу, що табірного вогнища майже не видно, коли відійти від нього трохи подалі. Почекавши, повів коней назад і прив’язав до мескітового куща поближче до вогню.

А тоді уперше зрозумів, наскільки він стомлений, але не наважився лягти спати. Він не міг довіряти жодному з них, може, навіть Норі. Він зовсім не міг її розгадати, але ж і вона не може нічого знати про нього.