Луїс Лямур - Кід Родело

Він намагався згадати все, що знав про цей край, однак оповісти міг би не багато, та й то лише взагалі… Оці природні водоймища були, оскільки він знав, єдиною водою південніше від Тінахас-Альтаса, на яку можна було покластися, але навіть і вони могли випадково бути порожніми або забитими болотом та грязюкою. Та, мабуть, нещодавно пройшли дощі, бо водоймища були повні і вода чиста. Рівнини західніше від Пінакате краще уникнути.

Він ніколи не забирався далеко у той бік; може, там і є шлях, але надто багато невеликих вулканічних конусів та лавових струменів — відчайдушно незручні до ходіння місця.

На схід було майже так само погано, але ледь помітна стежка проходила саме тут, і біля підніжжя двох найбільших стрімчаків були якісь водоймища.

Він ніколи не бачив їх, але індіанці племені юма казали йому про них. А ці індіанці дізналися від Піщаних Папаго, що колись мешкали у країні Пінакате.

Є там вода чи ні, але цей шлях небезпечніший, хоч і довший. Там, на південному схилі Пінакате, були й інші водоймища, але й вони, і ті — на сході — не були надійними.

А чому б, запитав він себе, не розкрити карти просто зараз? Всього мить думав він про це і зрозумів, що ніколи б не наважився. По-перше, він був у меншості; а по-друге, хотілося обійтись без стрілянини, якщо вийде. До якоїсь миті він вичікував — як ото індіанці — доки вони викладуть свої козирі.

І одночасно залишав їм можливість, яку міг… Чи це було через Нору? Чи через якісь забуті залишки гуманізму в ньому самому?

Він міг утекти й сховатися у пустелі. Кінець кінцем, одна з фляг, що лишилися, — його власна. Але без нього вони мають мало шансів вижити.

Якийсь шанс є, але дуже малий.

Вітер був холодний. Родело подивився на зорі. Люди пустель та гір завжди підводять очі до вершин чи зірок; тож нічого дивного, що мешканці дикої місцевості знають так багато про політ птахів та звички звірів. У місті людина дивиться в землю або зрідка на рівні очей.

Він пішов назад до вогнища, але зупинився, не входячи у коло світла.

Йому не хотілося бути мішенню, якщо якийсь індіанець вирішить, що саме час стріляти.

— Нам треба виставити сторожу, — сказав Беджер.

Харбін підскочив.

— Я вартую перший! — і обернувся до Нори. — Ходімо!

— А чому я? — подив Нори був очевидний.

— Мені потрібне товариство. Бо інакше засну.

Том Беджер гмукнув, але не сказав нічого. Джо обернувся до нього.

— Що у цьому смішного?

— Нічого. Я тільки подумав, хто буде будити Ховрашка і мене… або Денні.

— Може, я буду вартувати з кожним? — запропонувала Нора з посмішкою.

— Можна кинути кості, щоб розіграти чергу. Хто викине найменше, буде вартувати перший.

— У цьому нема потреби, — сказав Джо.

— Давай кинемо кості, Дене, — сказав Том, — Це слушна думка.

Він потрусив кості й викинув на плаский камінь. П’ять і чотири. Ховрашок викинув два, потім Родело — шість. Джо зібрав кості, кинув їх нервово — дві п’ятірки.

— Тобі дісталася світанкова варта, Джо, — зауважив Беджер. Він хотів зібрати кості, але Нора простягнула руку.

— Ви забули про мене.

— Тобі не треба вартувати, — сказав Харбін.

— Я згоден із Джо, — спокійно підтримав Родело. — Вам треба добре відпочити, Норо.

— Як і кожному з вас. Кінець кінцем, я теж беру участь у цій справі — їду верхи, п’ю воду; я хочу і тут вкласти свою частку.

Вона кинула кості. Чотири!

— Отож, мені випала друга черга, — сказала вона.

Родело узяв свою ковдру.

— Як будете чергувати, — сказав він, — наглядайте за кіньми. Якщо втратимо їх, нам кінець.

Ховрашок, перший вартовий, розташувався під скелею, біля коней, звідки він міг стежити за табором, не боючись нападу ззаду. Родело знайшов місце під захистом скелі, що могла укрити його від холодного вітру, який дув уздовж аройо. Але справа була не тільки у цьому. На землі були розкидані малі гілочки від зібраного на дрова хмизу, тож було фактично неможливо будь-кому наблизитися, не хруснувши ними. Завернувшись у ковдру, Родело в останній раз глянув на вогнище, на те, як інші розташувалися, а потім ліг спати.

Родело був розбуджений обережним, майже безшумним рухом Нори, коли вона пішла змінити Ховрашка.

— Це я, Ховрашку, — сказала вона. — Моя черга ставати на варту.

— Вам не треба, я сам…

— Йди поспи, доки є можливість. Я думаю, завтра буде тяжкий день.