Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Коханий мій, я нічого не розповідала тобі про це бачення, щоб не засмучувати тебе. Така чутлива людина, як ти, однаково відчула б, але в тебе було складне завдання, що потребує всіх твоїх сил. Тепер, коли я зустріла свій кінець, я можу, нарешті, розповісти тобі. Чорне дзеркало розбите. Моє завдання виконане. Я пробула з тобою стільки, скільки змогла, настав час прощання. Збережи мене у своїй пам’яті такою, яка я була, і не плач про минулі роки. Вони були занадто прекрасними, щоб затьмарювати їх сумом. Допоможи мені повернутися додому. Я написала листа своїй родині, щоб вони були готові. Із їхньою допомогою я повернуся до свого колишнього життя.

Гумбольдте, коханий мій, час настав.

Не можна записати на папір усе, що я хочу тобі сказати, тому залишаю його у спокої. Гадаю, ти зрозумієш, що я відчуваю. Будь щасливим, коханий мій. Ми знову зустрінемося в наших снах».

Шарлотта опустила листа.

— Не розумію,— схлипнула вона.— Що виходить, вона не з нами? Вона ж тут.

— Її тіло,— відповів Гумбольдт.— Але дух уже в іншому місці.

— Що це означає? Невже вона більше ніколи не прокинеться?

Гумбольдт обійняв дівчину за плечі.

— Не можу сказати, моя дівчинко. Це нікому не відомо. Але поки вона жива, залишається надія.— Плечі в нього поникли.— Я довго думав, чи показувати вам листа, все-таки це прощальний лист, і адресований він мені. Але в ньому міститься важливе послання. Мені здається, щось на кшталт ключа.

— Що за ключ? — запитав Оскар, у якого на душі було кепсько.

— Вказівка, що я не помилився у своїх припущеннях про закон Хроноса. Задумайтеся: описане Елізою збігається з тим, про що я вам зараз розповів. Це доводить, що закон Хроноса — невід’ємна частина природи. Події не відбуваються довільно. Вони розташовуються одна за одною, випливають одна з одної. Вони залишають луну в пам’яті нашого світу,— його очі сумно заблищали.— Це фундаментальне положення, оскільки означає, що майбутнє не є визначеним, але воно йде за певною схемою або планом. Ми не можемо змінювати факти так, як нам заманеться. У певний час мають трапитися певні події. Єдине, що ми можемо змінити,— їхню інтенсивність.

— Що це означає у нашому конкретному випадку? — запитала Шарлотта, щоки якої ще були вологими від сліз.

Гумбольдт склав руки і втупився в підлогу.

— Як би краще пояснити? Важко мені це дається. І не тільки тому, що теорія нова й незвичайна, але й тому, що вона стосується всього нашого життя. Найкраще говорити ясно, без двозначностей. Хоч я й сподівався, що наше втручання зробить світ кращим, на жаль, повністю усунути загрозу війни неможливо. Імовірно, у нас іще є кілька десятиліть до її початку, але вона буде. Можливо, не така жахлива й тривала, як описується в документах, але вона неминуча. Луна війни розноситься по всьому Всесвіті. Вона залишила сліди. Тому потрібно бути готовими. Можна будувати плани, але деяких речей не можна обминути. Ось що виніс я з нашого досвіду. Не зважуюся пророкувати, чи дійде справа до панування машин. До цього ми однаково не доживемо,— він опустив руки.— Мені шкода, що не можу повідомити вам нічого гарного, але краще знати, якщо наближається щось неприємне, правда?

Оскар і Шарлотта перезирнулися, але промовчали.

Можливо, попереду справді війна? Або ж Гумбольдт помиляється? Раптом лист Елізи говорить про інше? Збіги, звичайно, вражаючі, але чи не занадто далеко зайшов дослідник, намагаючись приписати цей закон природі? І якщо в найближче десятиліття вибухне війна, що стане з ними? З будинком, із дослідженнями, з навчанням?

Якщо Оскар і засвоїв щось під час подорожей, так це те, що майбутнє не можна вгадати. Воно постійно змінюється. Можна формувати або змінювати, якщо докласти зусиль. І він сам — найкращий тому доказ. Усього кілька років тому він був простим вуличним хлопчиськом, тепер його знає увесь світ. Людина, що врятувала життя імператорові.

Він підвів голову й подивився на Шарлотту. Та посміхнулася у відповідь. Здається, вона думала про те ж саме. Не будемо здаватися, здається, хотіла вона сказати. Будемо робити те, що робимо, поки не переможемо. І все буде добре.

Її пальці намацали руку парубка. Та була теплою і сильною.

Шарлотта хотіла її потиснути, аж тут раптом розплющила очі Еліза.

— Еде! Мі ла оу йє?

Х ірург, фахівець із травм головного мозку, головний лікар найбільшої й найповажнішої лікарні Берліна сидів за значним письмовим столом біля вікна й виглядав досить розгубленим. Шарлотті здалося, що він скидався на студента, який не склав державного іспиту.