Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Шарлотта наморщила чоло.

— Хіба це не так?

— Я більше не впевнений,— зітхнув Гумбольдт.— Випадок із Елізою змусив мене сумніватися, чи справді все так просто.

— Що ти хочеш сказати? Не розумію.

Гумбольдт зобразив дві вертикальні лінії, що розрізали обидві горизонтальні прямі у правому кутку. Одну лінію в тому місці, коли був убитий імператор, іншу — коли померла Еліза. Поряд із місцями перетинань він надряпав «Подія 1» і «Подія 2». Оскар не мав ані найменшого уявлення, що він хоче цим сказати.

— Першу подію ми спочатку не визнали вирішальною,— вів далі дослідник.— Проте, заднім числом мені стало ясно, що основний принцип працює навіть тут. Відповідно до документів, які я послав сам собі, смертельні постріли пролунали з останнім ударом дзвона Берлінського собору. Це підтверджують газетні статті. Вільгельм і Августа Вікторія загинули о десятій годині, три хвилини й тридцять секунд. До цього часу в нашій реальності ми вже обеззброїли терориста, і ніякої трагедії не трапилося. Оскар у цей момент був на даху й бився з Карлом Штрекером. Не найкращий розклад для тебе. Ти тримався на одній руці й неодмінно впав би, не схопи тебе жандарм останньої миті. Ти нічого не міг зробити — саме в той момент, що на першій прямій часу позначений як час смерті імператора.

Оскар знизав плечима:

— Випадок.

— Зачекай,— підняв руку дослідник.— Друга подія обрисовує проблему більш чітко. Тринадцять днів потому. День убивства Елізи.— Він постукав по червоній прямій.— У цей момент ми вже змінили історію. Берінгер перебував у в’язниці, група змовників роз’їхалася. Існували всі передумови для змін на краще в історії. Власне, ми мали розслабитися й отримувати задоволення. Але замість цього нас долало занепокоєння, пам’ятаєте? — У його погляді промайнула тривога.— Те, що сталося потім, настільки нез’ясовно, що в мене мурашки по спині біжать, коли згадую той день. Смертельний постріл пролунав о дев’ятій годині десять хвилин, саме в цей момент Еліза й упала з драбинки. Я ще раз перевірив підлоговий годинник у передпокої. Він був заведений, ніяких поломок не було. Його міг зупинити тільки сильний удар. Можна виходити з того, що він зупинився в ту мить, коли підлога затремтіла від падіння Елізи. Вібрація була досить сильною, щоб зупинити механізм.— Він зітхнув і вказав на другу вертикальну лінію: — І тут уже здивувалася б будь-яка людина, що володіє логічним мисленням. Чи може статися, що між чотирма подіями існує зв’язок?

Оскар уп’явся на аркуш паперу, сподіваючись побачити все так, як уявляє батько. Але для нього події однаково виглядали як випадковість.

Шарлотту теж не переконали слова дослідника.

А вже хто, як не дівчина, мав чудове логічне мислення.

— Прекрасно,— обережно почала вона.— Припустимо, дійсно існує певний закон. Як його можна сформулювати?

Гумбольдт підвівся.

— Кожна подія залишає слід у континуумі часу. Щось на кшталт луни, що проноситься по безлічі паралельних часових прямих. І чим ближче розташовуються прямі, чим більш значуща подія, тим дужча луна. Дивіться: оскільки ми змінили всього одну подію, а саме вбивство імператора, прямі розташовані зовсім поряд. Ми врятували життя двох людей. У порівнянні з історією людства це мінімальне втручання. Якби змін було більше, то луна була б відчутнішою. Спочатку я теж поставився до цього скептично. Бачив паралелі, але ще не міг повірити, що існує закономірність,— так само, як і ви зараз. Потім я знайшов ось це,— він витяг конверт зі стосу документів і високо його підняв.— Лист Елізи. Прощальний лист. Те, що вона в ньому пише, стовідсотково збігається з моєю теорією, я більше не вірю у випадковість. Закон Хроноса реальний, і в майбутньому доставить нам прикрощі.

— Що вона пише? — запитала Шарлотта.

— Прочитай сама,— простягнув дослідник листа.— Краще вголос.

Шарлотта розкрила конверт і витягла аркуш паперу. Один аркушик, пописаний з обох боків. Вигадливі завитки заголовних букв підтверджували, що лист написаний дійсно Елізою. До того ж, вона єдина писала особливим темно-червоним чорнилом. Коли Шарлотта розгорнула аркуш, запахло м’ятою та миррою.

«Мій коханий, якщо ти читаєш цього листа, виходить, мене вже немає з вами. Не запитуй, чому. Тільки боги можуть відповісти на це запитання. Усе, що я можу сказати, мені потрібно було йти за тобою, але потрібно й покинути тебе. Дамбала вказала мені шлях, і я маю коритися їй як її жриця. Пам’ятаєш, колись я могла бачити серця людей. Майбутнє й минуле не були таємницею, я читала долі, як відкриті книги. Не завжди я розуміла, що бачила, і не завжди могла керувати своїми здібностями. Але цей дар, яким я володіла від народження,допоміг нам у багатьох пригодах. Я його втратила. Мені його дали, а потім забрали. Замість нього з’явилося щось інше. Дар, що у моїй культурі відомий як «чорне дзеркало». Він проявляється тоді, коли закінчується один цикл і починається інший. Символ зміни часів. Замість того, щоб дивитися з часу, я могла глянути з боку. Побачене мною схоже на те, що бачать на ярмарках, коли стоять між двома дзеркалами. Нескінченний ланцюжок картин, що йдуть усе далі й далі, поки не стануть ледь помітними. Але в моєму випадку «чорне дзеркало» показувало сцени, які не були ідентичні одна одній, а трохи відрізнялися одна від одної. То на мені були штани з жилетом, то темна сукня. То в мене було розпущене волосся, то зібране в зачіску. В одних сценах я була веселою, в інших — сумною. Це була я. У той самий час, але в різних світах. І завжди картинки кінчалися в тому самому місці. 18 червня 1895 о дев’ятій годині десять хвилин дзеркало чорніло. Порожнеча. Темрява. Забуття.