Данієль Дефо - Робінзон Крузо

Важливо відзначити, що в жорстокій боротьбі із стихіями Робінзон не втрачав поняття про совість, співчуття, людяність. Останнє виявилось і в ставленні до П’ятниці та його батька, до визволеного іспанця, в активному неприйнятті дикунського насилля, в діях і навіть у роздумах героя. Так, готуючись до оборони від можливого нападу дикунів, він, добре розміркувавши, доходить висновку, що дикуни — теж люди і що вони «не більші вбивці, ніж ті християни, які вбивають полонених на війні або — як іще частіше буває — нищать мечем цілі армії, нікого не милуючи, навіть тих, хто склав зброю і здався».

Виступивши ще в 1702 р. своїм памфлетом «Як найшвидше розправитися з дисентерами» на захист віротерпимості, Дефо і в «Робінзонові» загострює цю проблему. Дивлячись на своїх «підданих» (П’ятницю з батьком та іспанця), Крузо зауважує, що серед них є один язичник-людоїд, один протестант і один католик, а потім не без гордості робить висновок: «Я допускав у своїх володіннях цілковиту свободу совісті». Процитована фраза мала змусити сучасників критично глянути на суспільство їхнього часу, коли свобода совісті для багатьох європейських народів була лише мрією.

При очевидній моногеройності роману (принаймні в більшій його частині) письменникові вдалося уникнути повної апології свого героя. Характер Робінзона зітканий з багатьох протиріч. Працелюбність, допитливість і сумлінність чудово вживаються з утилітаризмом і буржуазною діловитістю. Досить згадати, як віп продає викрадений у маврів баркас, звірині шкури й.навіть хлопчика Ксурі португальському капітанові, а згодом хазяйнує на власній цукровій плантації, володіє негром-невільником і вррушав до берегів Гвінеї по дешеву робочу силу — рабів. Живучи на острові, він поступово починає дивитися на нього як на своє володіння, відчуваючи себе «необмеженим володарем і законодавцем», а згодом повертається на «свій» острів як повноправний господар.

Показовим є й випадок з грішми на затонулому кораблі — епізод, який став хрестоматійним. Крузо 1розуміє, що па безлюдному острові гроші перетворюються на непотрібний мотлох, але інерція буржуазного мислення виявляється до абсурдного сильною, і Він забирає гроші з собою. І в цьому, і в інших випадках Робінзон діє як людина свого часу, і заслуга Дефо полягала в

тому, що він точно виписав життєво активний характер, породже-пий і зумовлений цілком певного історичною добою.

Вибраний прозаїком метод сухої мемуарно-щоденникової розповіді виявився напрочуд вдалою формою для втілення сміливого художнього домислу. Як з’ясували пізніші коментатори, романіст міг допускати дрібні неточності в географії й зоогеографії, але в головному — в зображенні реального характеру людини, що потрапила у виняткові обставини, він досягнув максимальної художньої переконливості. Його настанову на життєву вірогідність витримано від початку до кінця твору з неабиякою послідовністю.

Значну роль в поетиці роману та в його естетичному впливові на читача відіграє гіперболізація. Хіба не гіперболічний строк перебування героя на острові? Та й сам перебіг часу на острові, кількість тижнів, місяців і навіть років, потрібних Робінзонові, щоб викопати ті чи інші роботи, — все це приголомшує своєю незвичною масштабністю. Але письменник нібито й не намагається вразити нашу уяву. Навпаки, про все в романі розповідається спокійно й неквапно. Найнеможливіші події обставляються безліччю вірогідних подробиць. Життя, вигадане й неймовірне, зображується у формах самої реальності.

Водночас у книжці приховано живе й алегоричне начало. Історія Робінзона Крузо з усіма її перипетіями може бути сприйнята як розгорнута, обросла багатьма подробицями притча про Людину, про її зіткнення з природою, про її боротібу за життя, про фізичну, інтелектуальну й моральну стійкість.

Притча ця не позбавлена філософського змісту. Робінзон Крузо був першою «природною людиною» у великій європейській літературі доби Просвітництва, тобто людиною, вирваною із звич-кого соціального оточення і поставленою в цілком природні, не обмежені дією будь-яких соціальних інститутів умови. Мине кілька десятиріч, і великий французький мислитель Жан-Жак Руссо у своїх працях теоретично розробить концепцію «природної людини», протиставивши її «людині суспільній», позбавленій внутрішньої свободи й закріпаченій несправедливими соціальними законами та кастовими передсудами. Думка художня, отже, давала поштовх думці теоретичній, але такою вже була специфіка цієї філософічної епохи, коли мислитель і митець часто-густо уживалися в одній особі, коли філософія і художня творчість розвивались у тісному взаємозв’язку.