Данієль Дефо - Робінзон Крузо

Книжка, яка побачила світ 23 квітня 1719 року, мала звичну на ті часи довгу назву: «Шиття, незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, який прожив двадцять вісім років у цілковитій самотності на безлюдному острові, біля берегів Америки, неподалік гирла великої річки Оріноко, опинившись там після,корабельної аварії, під час якої загинув весь екіпаж корабля, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його кінець кінцем визволили пірати. Написано ним самим». А втім, містифікаторський характер останньої фрази англійські читачі розгадали дуже скоро.

Шлях свій до читача роман знайшов відразу. Через два тижні після його виходу з’явилося друге видання, на початку червня — третє, а ще через два місяці — четверте. Подібної популярності не знала тоді в Англії жодна інша книжка. В чому ж причина такого грандіозного успіху? В багатстві екзотичних описів і подій? Але їх було чимало і в Афри Вен, і в Мері Менлі — безпосередніх

попередників Дефо в англійській прозі. В незвичайності долі головного героя? Можливо, але не тільки в тому.

На думку зобразити життя людини, що потрапила на безлюдний острів, письменника наштовхнув реальний випадок. В жовтні 1704 року шотландець Александр Селкірк, штурман одного з британських кораблів, був за непокору капітанові висаджений на безлюдний острів архіпелагу Хуан-Фернандес за 350 миль від чілійського порту Вальпарайсо. Через чотири роки й чотири місяці його підібрало інше англійське судно з напівпіратської флотилії капітана Вудза Роджерса. Сам Роджерс видав 1712 року книжку дорожніх нотаток, в якій присвятив кілька сторінок Селкірку. Зацікавившись цим випадком, один із найвизначніших літераторів того часу Річард Стіль зустрівся із Селкірком, а потім переказав зміст їхньої розмови у своєму журналі «Англієць». Нема підстав твердити, що Александр Селкірк став прототипом Робінзона Крузо: надто вже велика дистанція між реальним моряком і вигаданим характером, але ця історія, яка стала відома Дефо, безперечно дала поштовх до створення славетного роману.

Взагалі в тогочасній Англії був великий інтерес до книжок, де розповідалося про різноманітні морські мандри та пригоди. Читачів, певна річ, приваблювали описи невідомих земель, екзотичних народів та звичаїв, але не менш цікавим був для них авантюрний аспект таких розповідей. Дефо враховував популярність подібної літератури і .зовсім не випадково надав життєпису Робінзона Крузо де в чому пригодницький характер.

Називаючи пригоди свого героя «незвичайними та дивовижними», письменник аж ніяк не перебільшував. Навіть самий перелік фактів з біографії Робінзона Крузо здатний справити сильне враження, а тим більше — докладна розповідь. Виходець із пуританської буржуазної родини всупереч волі батька, який мріяв бачити сина юристом, пускається в море, потім стає купцем-мореплавцем, на два роки потрапляє в неволю до маврів, з ризиком для життя тікає з рабства, чотири роки володіє цукровою плантацією в Бразілії, вирушає в Гвінею по чорних рабів і, нарешті, внаслідок корабельної аварії в океані потрапляє на безлюдний острів, де живе двадцять вісім років, два місяці і дев’ятнадцять днів.

Розповідь у книзі ведеться від першої особи і спершу нагадує спогади: «Я народився 1632 року в порядній сім’ї…» — такими сло-

Цікаво, що англійський історик Р. Л. Мегроц назвав свою книжку про Селкірка, яка вийшла 1939 р., «Справжній Робінзон Крузо». Популярність героя роману Дефо продиктувала дослідникові, так би мовити, зворотний відлік: історична особа стала відомою лише завдяки літературному персонажеві, з яким вона асоціюється.

вами відкривається роман, і мемуарна форма оповіді тривав аж до того моменту в розвитку фабули, коли герой після корабельної аварії опиняється на безлюдному острові. Далі починається «Щоденник» Робінзона Крузо, якид він веде, живучи на острові, а потім знову йдуть спогади.

Вибір такої розповідної манери — мемуарної й щоденникової — був зумовлений не тільки особистим досвідом та літературности-льовими уподобаннями белетриста. Ця манера якнайкраще відповідала новій історико-культурній добі з властивим для неї приматом раціоналістичного начала в мистецтві. Суха, подекуди протокольна оповідь про найнеймовірніші події викликала в читачів довіру, змушувала їх не тільки дивуватися, а й розмірковувати про незвичайну й повчальну долю героя, котрий сприймався не як витвір багатої авторської уяви, а як реальна особа.