Катерина Левченко - Гендерне тяжіння - виклики та рішення

Тож сміливіше збагачуймо нашу мову та наше суспільне буття фемінітивами!

Адже так, мовники та мовниці?!

Саме так, громадянки та громадяни!

Все, чим я займалася в своєму житті, я робила спільно з колежанками та колегами, партнерами, друзями, однодумцями та ін. І тому всюди, де була можливість навести їхні імена, я це робила. Насправді людей, які залишили слід у моїй біографії та в моєму серці, набагато більше. Тому прошу вибачення в усіх, хто не знайде себе на цих сторінках. Я вас не забула. Я вдячна кожному і кожній, з ким працювала та працюю. Будуть ще нові книжки!

Нарешті залишилося згадати ще про таке.

Раптом у когось виникне запитання: коли я писала цю книгу?

Графік роботи маю напружений, тому відволікатися від роботи з документами, важливих зустрічей, нарад, аналітичної роботи чи підготовки виступів для творчого задоволення – розкіш, якої не можу зараз собі дозволити.

Багато нотаток писала в різні роки, але вони виявилися й досі актуальними, тому зібрала їх докупи.

Щось записувала в дорозі. У потязі, в літаку чи машині. Просто вмикала запис у телефоні і сама собі давала інтерв’ю. Розмови зберігалися, і принагідно я їх використовувала.

Але загалом так уже склалося в моєму житті, що найважливіші та найскладніші речі – докторську дисертацію та монографії – я писала ночами, вклавши спати тоді ще маленьку Оленку. Тож жартома називаю їх (російською мовою) не «научными», а «ночными».

Так і зараз: нічна тиша та можливість зосередитися на цікавому були моїми гарними помічницями!

Ну от: написала заголовок, і вийшов каламбур. Це добре, коли минуле згадуєш із легким гумором. А про те, як для мене все починалося, я добре розповіла в інтерв’ю Лізі Кузьменко. Тож сьогодні скористаюся наведеними спогадами.

Наприкінці 80-х – на початку 90-х років в Україні активно розвивалися різноманітні громадські організації та рухи. Було надзвичайне зростання соціальної ініціативи, люди прагнули реальних змін у суспільному житті і готові були власноруч братися за них.

Мене тоді запрошували долучитися до різноманітних жіночих ініціатив, взяти участь у роботі жіночих конгресів тощо. Та я відверто казала, що не бачу, навколо чого сперечаються. Не розумію, чи справді є «жіночі» проблеми.

Виходила з власної логіки: будучи жінкою, ніколи раніше не відчувала, що це має вплив на кар’єру чи повсякденне життя. Була єдиною донькою в родині науковців, батьки завжди казали: здобувай освіту, досягай успіху в професійній діяльності. І я охоче дослухалася до тих порад. Школу закінчила із золотою медаллю, університет – з «червоним» дипломом. Працювати пішла туди, де подобалося. У 26 років стала кандидатом наук і дуже пишалася цим.

В особистому житті теж усе складалося, як хотіла. Зустріла справжнє кохання, вийшла заміж. Чоловік завжди мене підтримував і підтримує досі!

Із ґендерними проблемами стикнулася несподівано для себе. Причому не через чоловіків, а через іншу жінку, яка, до речі, мала вищу освіту, хорошу посаду та авторитет. Її погляди та позиції мене просто приголомшили!

Будучи при надії, я пішла якось увечері до жіночої консультації. Коли просиділа там три години, прийом лікаря закінчився, а я до кабінету так і не потрапила. Це був кінець 1993 року, сильні морози, в Харкові відбувалися планові відключення електроенергії. Але я вирішила чекати.

Зрештою, в порожньому коридорі до мене підійшла лікарка й запитала російською: «Чего сидишь?»

Я, зрозуміла річ, відповіла, що чекаю на консультацію. Вона тоді махнула рукою, мовляв, приходь завтра. Але я почала пояснювати, що завтра не можу, бо в мене лекції.

«Какие лекции? Ты где учишься?» Її тон став трохи зневажливим.

«Та я викладачка, і в мене завтра три пари лекцій», – змалювала я ситуацію.

І отут лікарка на мене накинулася! Почала кричати: «Что ты надумала, какая ты преподавательница? Забудь! Ты беременная! Работа второстепенна, карьера – тем более! Ты теперь никто! Не женщина, не человек – ты просто беременная, и больше ни о чем думать нельзя!»

Вона давала щирі, на її думку, поради, а я була вкрай шокована. Виходить, усе, чого я досягла в житті, не мало жодної ваги! Звісно, це була думка однієї жінки, але ж подібні погляди мали дуже багато інших жінок і чоловіків, які визнавали другорядне місце жінки в суспільстві і погоджувалися з цим.