Катерина Левченко - Гендерне тяжіння - виклики та рішення

Слухати ті виступи прикро й сумно. Особливо якщо згадати, які гальма вони створюють на шляху реальної рівноправності чоловіків та жінок в Україні.

Нині Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин регулярно ініціює проведення таких слухань. Вже багато років руку на пульсі тримає заступниця голови Секретаріату Комітету Алла Чигрин. Останні слухання – «Захист прав уразливих груп жінок» у жовтні 2018 року зібрали понад 700 активісток та активістів з усієї України!

Статтю про «особливі права» жінок я написала ще 2003 року 14. Це були теоретичні роздуми про шляхи розвитку ґендерної політики. І здебільшого вони призначалися для наукової аудиторії. У них були специфічні – філософські та правознавчі – терміни, посилання на праці зарубіжних дослідників, імена яких відомі не дуже широкому колу фахівців.

Згадала про цю статтю вже нині, коли працювала над книгою. І вирішила скористатися нею.

А чому б і ні?

Висловлені 15 років тому думки та пропозиції залишаються актуальними й досі. Наука про ґендер розвивається, враховуючи багато нюансів та підходів. І тому дедалі більше людей намагаються відповідати на ті питання, які вона порушує.

Свої нотатки я осучаснила, розширила і «збагатила» новим досвідом – науковим, громадянським та житейським. Власним та колективним. Тож тепер хочу сказати про таке.

«Люди народжуються вільними та рівними» – у цій формулі виражено право людини, яке зовсім не є законом природи, і це право, як і будь-яке інше, не має сенсу інакше, ніж будучи визнаним усією людською громадою. Від моменту народження людина потребує захисту й виховання: її воля вся в становленні, а рівність зменшується в міру того, як визначається міра її здібностей» 15.

Але від природи люди народжуються різними – з різними фізичними можливостями, стартовими умовами, здібностями, оточенням, статтю, походженням тощо. Тож питання забезпечення рівних прав та можливостей стає дуже актуальним.

Упродовж майже всієї історії людства жінки зазнавали нерівності через свою статеву належність. У переважній більшості суспільств вони мали менші права, ніж чоловіки, і це розглядалося як природне явище, підтримувалося теологічними, філософськими, правовими та політичними доктринами.

Оскільки така ситуація тривала дуже довго, то й для ліквідації дискримінації статей у суспільстві необхідні були насамперед час та політична воля.

У Загальній декларації прав людини (1948 рік), багатьох інших документах містяться положення, реалізація яких гарантує рівність прав чоловікам та жінкам. Завдяки правовому розвитку повна та рівна участь жінок у політичному, цивільному, економічному, суспільному і культурному житті на національному, регіональному та міжнародному рівнях, а також ліквідація всіх форм дискримінації за ознакою статі є першочерговими цілями міжнародного співтовариства 16.

Але попри те що сьогодні розуміння прав людини і прав жінок набуло більш широкої підтримки, активісти й дослідники наполягають, що в цій царині залишається ще чимало недоліків та завдань щодо їх подолання.

Американська правозахисниця Маргарет Шулер виділяє серед них такі:

1. Ліквідація дихотомії «суспільне життя – приватне життя» і встановлення відповідальності держав за порушення прав жінок у приватній сфері.

2. Забезпечення універсальності прав людини, оскільки завдяки тому що Декларація приділяє особливу увагу «національним і регіональним особливостям та історичним, культурним і релігійним кореням», залишається багато місця для інтерпретацій, які суперечать інтересам жінок.

3. Необхідність розширення визначення економічних та соціальних прав.

4. Відсутність механізмів, які б забезпечували звітність міжнародних фінансових структур, таких як Світовий банк та Міжнародний валютний фонд, щодо того, як впливають їхні структурні реформи на населення країн, особливо жінок.

5. Необхідність включення тематики прав жінок до порядку денного для основних правозахисних органів ООН, а також поліпшення координації дій наявних правозахисних механізмів ґендерної спрямованості, формування конкретних процедур та механізмів виконання цих рекомендацій.

6. Посилення контролю ООН за дотриманням прав людини 17.

У 1995 році за результатами Четвертої Всесвітньої Конференції зі становища жінок було сформульовано низку рекомендацій щодо процедур контролю та моніторингу, серед них: розробка та ухвалення факультативного протоколу в рамках Конвенції з прав жінок щодо можливості прийняття індивідуальних скарг (ухвалений у 2003 році), призначення Спеціального доповідача з питань прав жінок при Комісії ООН з прав людини, навчання співробітників ООН щодо вміння розпізнавати порушення прав жінок тощо. І ці рекомендації впродовж наступних років було втілено в життя.