Катерина Левченко - Гендерне тяжіння - виклики та рішення

Генеральна Асамблея ООН проголосувала за Конвенцію в грудні 1979 року. За документ було подано 130 голосів, 10 – утрималися. 3 вересня 1981 року після 20 ратифікацій Конвенція набула чинності 10 10 URL: http://www.un.org/womenwatch/daw/cedaw/history.htm. .

Великий внесок у її лобіювання, зокрема, зробили американська адвокатеса Бела Абцуг та відома феміністка і письменниця Бетті Фрідан. Було й багато інших. Але списку робочої групи, яка готувала первинні документи, у відкритому доступі знайти не вдалося.

На щастя, мені випала нагода зустрітися в жовтні 2018 року з Ніколь Амелін – Головою Комітету ООН із ліквідації дискримінації щодо жінок. Ми вже були знайомі, бо саме вона головувала на засіданні Комітету в лютому 2017 року, коли Україна представляла Восьму періодичну доповідь про виконання Конвенції. Нескладно здогадатися, що ми почали з нею обговорення історії створення документа. І вона пообіцяла, що наступного року, до сорокаріччя Конвенції, буде підготовлено спеціальне видання про історію її підготовки. Зі свого боку, я попросила її вказати в тій розповіді більше імен, бо саме конкретні люди є рушійною силою історії, соціальних змін. Тому імена тих, кому ми маємо завдячувати нашими правами та «вольницями», не можна забувати!

Варто також додати, що Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок ратифіковано Президією Верховної Ради Української РСР 24 грудня 1980 року. Від України в ООН документ підписала Марія Орлик, на той момент заступниця керівника Уряду УРСР.

А що ж Конвенція? Поговоримо тепер безпосередньо про її зміст.

Конвенція складається з преамбули, 16 статей, у яких сформульовано практичні дії держав щодо ліквідації дискримінації жінок, а також іще 12 статей, в яких викладено вимоги до звітності та адміністративні механізми впровадження положень Конвенції.

Автори та авторки Конвенції зуміли, попри бурхливі дискусії, зберегти одну з найважливіших новацій документа – закріплений принцип відповідальності урядів за дискримінацію жінок не лише в суспільній, але й у приватній сфері, тобто за дискримінацію в родині. Цей проголошений принцип знайшов остаточне закріплення 1993 року під час Віденської Конференції ООН з прав людини.

Охочих змінити або навіть скасувати ці норми й сьогодні чимало. Хотілося б упевнено сказати, що це неможливо, що пройдений шлях – незворотний. Але… Історія знає дуже круті і непередбачувані «повороти», тож відстоювання прав жінок залишається завжди актуальним.

У Конвенції уточнюється правова та політична термінологія, яка описує становище жінок у суспільстві.

Так, визначається поняття «дискримінація щодо жінок» – «будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, які спрямовані на послаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, громадській або будь-якій іншій галузі».

Попри позитивний розвиток українського національного антидискримінаційного законодавства та внесення змін у визначення поняття «дискримінація», які дали змогу розширити сферу його застосування, конвенційне визначення «дискримінації щодо жінок» залишається більш широким. Воно прив’язується не до якихось дій, слів, ситуацій, які можуть бути дискримінаційними, а лише до суті самого явища – розрізнення чи обмеження, спрямованих на послаблення рівноправності.

Конвенція містить низку статей, у яких сформульовано обов’язки держав щодо протидії дискримінації жінок та сприяння утвердженню рівності статей у суспільстві, діяльності щодо змін соціальних та культурних моделей поведінки чоловіків та жінок для досягнення викорінення забобонів, звичаїв та всіх інших проявів, що ґрунтуються на ідеї неповноцінності чи зверхності однієї зі статей або стереотипності ролі чоловіків та жінок (статті 2, 3, 5).

Стаття 15 закликає держави до забезпечення рівності жінок та чоловіків перед законом.

Стаття 16 – до рівних прав при вступі у шлюб та в сім’ю.

Держави-сторони засуджують дискримінацію щодо жінок в усіх її формах, погоджуються негайно всіма відповідними заходами здійснювати політику ліквідації дискримінації щодо жінок. І з цією метою зобов’язуються:

– включити принцип рівноправності чоловіків та жінок у свої національні конституції або в інше відповідне законодавство, якщо цього ще не було зроблено, і забезпечити за допомогою закону й інших відповідних заходів практичне здійснення цього принципу;