Катерина Левченко - Гендерне тяжіння - виклики та рішення

Я люблю її за класний парадокс: хоча цей документ має в назві слова про дискримінацію жінок, на практиці він є глобальним маніфестом ґендерної рівності! І постійно звертається до тематики рівних прав та можливостей жінок і чоловіків!

Основа будь-якого процесу, відповідно до Конвенції, – це рівноправність жінок і чоловіків. Є сумніви? Відкрийте статтю, де подано визначення поняття «дискримінація», і переконаєтеся на власні очі.

Я люблю посилатися на Конвенцію і шукати в ній відповіді на запитання – складні й не дуже, які у мене виникають зі згаданої теми.

У 2018 році Україна розробила і прийняла Національний план дій на виконання заключних зауважень Комітету ООН з ліквідації дискримінації жінок та для втілення положень Конвенції в життя.

Я також знаю людину, яка має близьке до мого ставлення до Конвенції. Її загалом багато хто знає: це Олена Суслова. Гадаю, їй також доводиться нерідко перечитувати цей документ.

Про Конвенцію написано чимало. Його проаналізували багато разів як закордонні, так і українські експерти. І я також. І Олена.

Але зазвичай ідеться про наукові дослідження. А я ж хочу поділитися власним поглядом на цей документ. Бо вважаю його живим інструментом, де слова наповнюються новими смислами разом із розвитком соціуму, в якому можна черпати енергію та ідеї для роботи і вдосконалення. Тому не сумніваюся, що коло поціновувачів Конвенції постійно ширшатиме.

А ще хочу нагадати про нелегкий процес боротьби за розробку та ухвалення Конвенції, відшукати імена її авторок і авторів.

Зазвичай кожен документ, який ухвалюється міжнародною організацією, пише ціла група експертів. Проекти обговорюються на засіданнях, у спеціально створених комітетах, потому знову потрапляють до рук експертів та експерток, які опрацьовують отримані ідеї, переробляють і доповнюють їх, узгоджують з міжнародним правом. А потому віддають на обговорення представникам усіх країн – членів ООН.

Ці представники теж додають у документи щось своє. Але це «своє» – результат роботи багатьох національних міністерств, інститутів, організацій.

Тож, ясна річ, усіх авторок і авторів назвати важко.

Якщо запитати в пошукових системах Інтернету «Хто писав Конвенцію ООН про ліквідацію дискримінації щодо жінок?», то українська версія не дасть нічого, окрім посилань на текст самої Конвенції та інформації про її втілення в життя.

Потрібно сказати, що й англомовний сегмент Інтернету не дає відповіді на це запитання. Лише на сайті ООН можна знайти коротку історію етапів роботи над Конвенцією, але без жодного імені. Що вдієш, анонімність – доля багатьох міжнародних документів!

Але певну інформацію я все-таки знайшла. Проект Конвенції писали члени Комісії ООН зі статусу жінок, яку було створено ще 1946 року зі статусом підкомісії Комісії з прав людини. У Комісії з прав людини головувала Елеонора Рузвельт, яка у 1947 році пролобіювала самостійний статус Комісії зі статусу жінок 9 9 URL: http://www.unwomen.org/en/csw/brief-history. . Ця видатна жінка сприяла прийняттю Загальної декларації прав людини в 1948 році, у 1952-му – Конвенції ООН про політичні права жінок, у 1957-му – Конвенції про громадянство заміжніх жінок, у 1962-му – Конвенції про шлюб. Кожен з цих договорів захищав та підтримував права жінок у тих сферах, які Комісія зі статусу жінок вважала найбільш уразливими.

Наступним кроком було ухвалення 1967 року Декларації про ліквідацію дискримінації щодо жінок. І хоча йшлося про документ, який більше нагадував політичний заклик і не передбачав обов’язковості виконання, його підготовка та прийняття були нелегким процесом. Особливо багато дискусій виникало при обговоренні статті 6 Декларації про рівність у шлюбі та сім’ї та статті 10, яка стосується зайнятості жінок. Суперечки точилися й навколо питання, чи може Декларація закликати до заборони звичок, практик і законів, які підтримують і породжують дискримінацію жінок, чи до їх змін або модифікації.

У міжнародних структурах усе-таки гору взяв здоровий глузд. І однозначно роботу над згаданими документами підтримували Генеральні секретарі ООН.

Гледвін Джебб (перший Генсек ООН), Трюгве Хальдван Лі (1946—1952 роки), Дак Хаммершельд (1953—1961 роки), У Тан (1961—1971 роки).

Курт Вальдхайм (Австрія) керував ООН з 1971 по 1981 роки. Саме за його головування відбувалися всі процеси, пов’язані з розробкою, ухваленням і ратифікацією Конвенції.

1972 року, коли вже було запроваджено добровільну систему звітування про виконання Декларації, Комісія зі статусу жінок вирішила, що настав час підготувати обов’язковий документ. Тож у 1974 році для цього було створено робочу групу. А далі були роки напруженої праці, бо Генеральна Асамблея ООН вважала за потрібне прийняти Конвенцію до наступної Всесвітньої Конференції ООН зі становища жінок «Рівність, розвиток, мир», запланованої на 1980 рік у Копенгагені.