Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

— Не розумію вас, — відказав Фаніка. його веселі очі звузилися, вуста стислися.

— Нічого, зараз зрозумієш, — вів далі Клонару. — Я просто думаю про той щасливий випадок, завдяки якому ми оце розмовляємо. Ми обидва, — підкреслив він, — а не ти і, приміром, Джурка…

— Хто, хто?

— Інспектор, який привів тебе сюди, — люб’язно пояснив Клонару. — Фанатик, заклятий прихильник німців, такий же дурнуватий, як, скажімо, Рекс… Ба ні, пробач. Мій Рекс розумніший. Так, Рекс?

Мопс загарчав у відповідь. Фаніка обвів очима кабінет, і погляд його спинився на двох портретах, що висіли поряд на стіні, — король і Антонеску. Не відповів нічого.

— Отож я й кажу, — вів далі Клонару, — щасливий випадок звів мене з тобою, бо у нас однакові погляди на життя. Обидва ми знаємо, що німці програють війну… Бачиш, який я відвертий, — мовив він, напевно побачивши в очах в’язня подив.

Котельник мовчав. Та раптом посміхнувся:

— А звідки ви знаєте мої думки?

— Давай не будемо гратися в кота і мишку! Я щиро відкрив тобі свої переконання, так само як і ти виявив свої, затіявши цю невеличку операцію в котлі судна, що зветься, коли не помиляюсь, “Лола”. — Клонару якусь мить почекав. Та бачачи, що Фаніка мовчить, відразу ж додав: — Ні, ні, згадав. Здається, “Кармен”. Правда?

“Маєш мене за дурника!” — подумав Фаніка.

— Коли я винен в тому, що хтось помилково линув туди ще розчину… — заговорив він, знизавши плечима.

Та Клонару перебив його.

— Чув, чув я цю казочку. Та я мав на увазі твою операцію, в якій ти користувався… чим? Все забуваю…

— Розчин Піка, — підказав Фаніка.

— Це ти так називаєш каустичну соду? Про мене… Я розумію. Ти мені не довіряєш… хоч я щиро відкрив свою душу. Коли б тобі не набридло моє базікання, сказав би й більше…

— Не бійтесь, — відповів Фаніка, — я у вашому розпорядженні.

Пахло лавандою. І було тепло-тепло. Клонару цей жарт, здавалось, розвеселив. Тонкі губи його ворухнулися, жовтаве обличчя скривилось у посмішці.

— Скажу тобі, — говорив він, — що ти дав маху з тією каустичною содою… Мабуть, не подумав, що є кращі засоби…

— А які саме? — похопився Фаніка.

Біля резидентових ніг загарчав собака. Клонару переставив на столі прес-пап’є.

— Мушу тобі сказати, пане Сабеу, що ти не маєш совісті, — мовив він. — Я ось тут, у приміщенні Секретної служби, висловлюю думки, за які мене треба посадити в тюрму, а ти приховуєш, відмовчуєшся… Чи можна тобі довіритися?

— Це правда, я міг би вас арештувати, — глузливо мовив Фаніка.

На якусь мить залягла мовчанка. Рекс голосно гавкнув.

— Карти на стіл! — спокійно мовив Клонару, наче й не почув його слів. — Розумію, це до деякої міри здається незвичайним, що резидент Секретної служби не підтримує політичної лінії держави. Але траплялися і курйозніші речі. Я на службі, маю платню… І все! А що в мене на думці, то вже моя справа. Не хочу плести дурниць, не хочу переконувати тебе, що і я такий же комуніст, як ти…

— Як я? — перепитав Фаніка.

— Вислухай мене до кінця. Мої симпатії на боці союзників. Але в цій війні вони захоплюються героїзмом росіян, разом з ними захоплююсь ним і я. Битва під Сталінградом — це початок ганебного кінця. Я добре розумію, що резидент Секретної служби не може зостатися живим, коли росіяни будуть тут, а союзники десь там, у Франції… Та якщо зможу довести, що врятував життя комуніста, тоді… Те, що я тобі пропоную, це звичайнісінька угода: моє життя за твоє життя… Сподіваюсь, ти не сумніваєшся, що тебе треба розстріляти? — За що?

— За те, що тобі і мені добре відомо. Тільки я можу тебе врятувати. Не доживеш до процесу або будеш страчений, навіть без суду, без доказів…

Котельник почув виразне цокання маятника, наче йому раптом відкрили вуха: тік-так, тік-так, тік-так…

— Правда, доказів немає, — підтвердив Фаніка.

— Не турбуйся, докази будуть, — посміхнувся Клонару. — Все залежить від мене.

Маятник бився нерівно. Тепер він цокав швидко-швидко, як серце людини.

— Що ж за це? — спитав робітник.

— Дрібничка! Лише кілька слів на цьому аркуші,— байдуже відповів резидент, подаючи Фаніці папір. — Приміром, таке: “Я, Сабеу Штефан, комуніст, заявляю, що мене було звільнено завдяки резидентові Секретної служби Валеріу Клонару”. Дата і підпис…

Фаніка глянув на закам’яніле пожовкле лице співрозмовника. Нічого не міг розгледіти і в його зелених очах, в яких стрибали іржаві вогники. Рекс мовчав. Мовчав і Фаніка.