Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

“А Фаніка?” — занило Павлове серце. І враз він подумав, що завдяки цій десятиденній затримці там, на фронті, сотні, а може й тисячі людей зосталися живими. Однак голос, який квилив у його серці, не вгавав. Ті солдати йому не знайомі. А Фаніку він добре знає. “Я несправедливий…” І все-таки його душа краялася на шматки.

Ішли повільно, вслухаючись у шелест акацій. Притишивши голос, Павло розповів про підземну галерею, сказав, як він помітив там незнайомого і як той зник, наче тінь.

— Галерея? — перепитав Йоргу. — Вона може нам пригодитися! Коли хтось зумів туди увійти, то треба пробратись і тобі. Шукай входу. Все одно тепер… — І замовк. Та Павло зрозумів, що він хотів сказати: “Все одно тепер тобі нічого робити!”

Попрощалися мовчки.

“Нічого робити, бачиш таке!” — скрушно думав Павло. Він спустився до моря, як і минулого разу, роззувся і проліз у темний отвір, що зяяв у скелі. Пішов під землею. А думки не покидали його. В чорній темряві йому ввижався весельчак Фаніка. Може, саме в цю мить його катують…

Тепер, знаючи дорогу, Павло прямував швидко, наче хотів утекти од важких роздумів. Проліз через вузький отвір і одразу опинився біля скелета.

“Отак десь валяються може й кості Грігоре; а завтра закопають Фаніку… Наші трупи наповнюють землю. Через те вона така й тверда. Минуть роки, хтось знайде наші кістки і теж міркуватиме, як ми жили..”

Павло пішов уперед, намагаючись позбутися тривожних почуттів. Знав, що Фаніці не допоможеш, а проте думки не давали спокою, роїлися в голові, мов настирливі гедзі.

Не почуваючи ніякого страху, Павло переліз через купу щебеню, дійшов туди, де минулого разу невідомий повернув до іншої галереї, погасив ліхтарик і вдивився в темряву. Не побачив нічого підозрілого. І раптом з’явилась якась певність, що той чоловік зараз не прийде. Це було дивне почуття, але на душі стало зовсім спокійно. Юнак засвітив ліхтарик і попрямував до кам’яної стіни, перед якою невідомий розтанув, наче якийсь дух; оглянув мури підземелля, вистукуючи ліхтариком.

Галерея була прорита в скелі, за нею, напевне, лежав шар каменю, на якому збудовано місто. Павло обернувся до стіни, де тоді востаннє майнула тінь незнайомця, і тільки тепер збагнув, що, на відміну од інших, — гладеньких, вирубаних у кам’яному масиві, — ця стіна складалася з блоків. Отже, викладена недавно.

Однаковісінькі брили так щільно прилягали одна до одної, що між ними не можна було просунути й голки. Пильно озираючи їх, юнак пригадав, що в ту останню мить він помітив саме руку невідомого..

Намагався визначити, на якій висоті вона тоді показалась, але не міг, бо рука відразу щезла. Раптом він подумав, що не обстукав ще цієї стіни. Якщо в ній є прохід, то, звичайно, звук це покаже.

Взявся стукати по каменю ліхтариком, та, на превеликий подив, не почув якоїсь порожнечі.

“А може, вихід замасковано в долівці?” — вхопився Павло за останню рятівну думку.

Нахилившись, він обстукав, камінь за каменем, однак і тут не було ніякого отвору.

“От чортовиння!” — вилаявся стиха.

Ще раз пильно оглянув кам’яну стіну, але вона була така гладенька, що навіть малесенька щілинка на ній не, лишилася б непоміченою.

“Що я шукаю? — міркував Павло. — Вихід Ну гаразд… Щоб потрапити за цю стіну, потрібні двері, а двері мають відчинятися…”

Присвічуючи ліхтариком, юнак заходився пильно оглядати місця, де були з’єднані блоки. Через деякий час над третім знизу рядом блоків помітив чорну цяточку, не більшу за головку сірника. Павло помацав пальцем і збагнув, що це кнопка.

“Невже тут прохід?” — подумав, натискуючи пальцем.

Кров застигла в жилах, коли він відчув, що каміння рухнулось. Мимоволі відступив назад. У кам’яній стіні з’явився отвір, такий, як дверцята в сейфі. Серце в Павла забилося швидко-швидко.

Вхід складався з двох плит, поставлених одна поверх одної, в другому і третьому рядах.

Подумавши, Павло зрозумів, що коли б до них прилучилася й плита з першого ряду блоків, то на долівці зостався б слід і отвір легко було б помітити А вкладені таким способом дверцята зачинялися щільно, і нічого не було видно. Добре змащені завіси — їх Павло побачив пізніше — і ті три скоби, які з’єднали між собою обидва блоки, були по другий бік стіни.

З відчиненого отвору несло затхлістю. Стояла німа тиша. Хлопцеві здавалося, що світ зовсім зник, і він зостався під землею сам-самісінький.

Павло присвітив ліхтариком, і під стіною, в якій відкрилися дверцята, побачив скриню. Перелізши через нижній блок, юнак опинився в невеличкій комірці. Тут був стілець, стіл, а на ньому — якийсь чорний ящик.