Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

— Рука якогось злочинця перерізала провід, — кричав Кремер, коли на його виклик з’явився Клонару, спокійний і, як завжди, флегматичний служака. — Я сам, чуєш, сам займуся цією справою. Візьму заложників! Сто чоловік!.. Куди дивиться Секретна служба, сигуранца, поліція? Що робите ви у цьому місті, де повно саботажників? Комуністи тут виробляють, що хочуть! Ви ні на що не здатні… Я не довіряю вам!.. Свинство!

Клонару не важко було зрозуміти, що це від страху гримає рудуватий шеф гестапо. Він мовчки вислухав Кремера, потім серйозним тоном відзначив, що Румунія — союзниця великого рейху і що в Констанці методи, які практикувалися у Франції, зовсім не доречні.

— Ця справа стосується мене особисто. І я сам шукатиму злочинців, — буркнув він на закінчення.

— Мова йде про німецькі зенітки, німецькі прожектори, німецький провід! — верещав Кремер, грюкаючи в такт кожному слову кулаком по столу.

— Але все це знаходиться в Румунії, — процідив крізь зуби Клонару.

Кінець кінцем, то справа честі його мундира. І якого біса цей проклятий німець суне сюди свого носа!

Вони тоді посварились. І все-таки резидентові довелось погодитися, що Секретна служба і гестапо мусять працювати разом, щоб викрити злочинців. Саме так німці й роблять повсюди.

Клонару пішов, задоволений поступкою гестапівця. Але й Кремер був не дурним. Він добре розумів, що йому самому ця справа не під силу. Але потішав себе надією, що зуміє перехопити у румуна злочинця і в рапорті відзначить свою основну роль у його викритті.

Та, на біду, винуватця не пощастило знайти. Три дні морочилися німецькі зв’язківці, відкопуючи кабель, і, зрештою, виявили, що він був перерізаний між німецькою та румунською комендатурами На цьому розслідування й припинили. Проте глуха боротьба між витонченим резидентом Секретної служби та неотесаним обер-штурмфюрером точилася й далі, живлячись як великою відміною в їх інтелектах, так і неоднаковими службовими інтересами.

Про шефа сигуранци Васілеску жителі краю говорили багато. Але про Панаїта, керівника Секретної служби, люди тільки шепталися. В розповідях він поставав як таємничий персонаж з детективного роману, що працює потай, однак не боїться взяти безпосередню участь у подіях величезної політичної ваги. Неабиякий майстер переодягатися, Панаїт переходив кордон і виконував небезпечні завдання або несподівано з’являвся то в одному, то в іншому місці краю і організовував провокації та інсценування, яким позаздрив би й режисер з світовим ім’ям. Бувши давно завербований Інтеліжанс сервісом, він подбав, щоб і більшість його підлеглих стали службовцями англійської розвідки. Серед них числився й Валеріу Клонару. Отже, неважко зрозуміти, що про повне співробітництво між резидентом та Кремером не могло бути й мови, бо Клонару доводилось виконувати ще й накази своїх хазяїв з Лондона.

…І ось тепер Джурка має в руках нитку, яка може допомогти викрити групу саботажників у Констанці.

— Допит робитиму я, — сказав резидент.

Він вирішив довести справу до кінця, навіть не повідомивши про це Кремера. Обмежився лише тим, що сказав гестапівцю про кілька номерів нелегальної газети, знайдених в порту.

Як і слід було чекати, обер-штурмфюрер кричав і лаявся, та, зрештою, задовольнився обіцянкою, що слідство триватиме далі. Джурка привів Фаніку в кабінет до Клонару. Він добре розумів, чого вартий цей в’язень, і не міг примиритися з тим, що допитувати береться чванливий і хвастовитий шеф. Проте суперечити резидентові не посмів.

— Ти вийди, — сказав Клонару, навіть не глянувши на інспектора.

І показав Фаніці на стілець.

Джурка зиркнув на нього сердито. Він був досить стриманий, та коли йшлося про його престиж, коритися було не під силу. Сподівався, що йому хоч дозволять побути на допиті. І от проганяють. Слухняно вийшов, злегка грюкнувши дверима.

— Сідай, — мовив Клонару, думаючи, що цей робітник не зрозумів його німого запрошення.

— Мені й так добре, — відповів Фаніка.

Допитливо дивились один на одного. В кабінеті пахло лавандою.

— Мене тішить те, пане Сабеу, пане Штефан Сабеу, — почав резидент, — що доля звела нас разом. Ти віриш в долю?

Котельник мовчав. Напружено, гаряче мізкував, намагаючись вгадати, що таїться в цих словах.

— Людина іноді вершить свою долю, — відповів трохи згодом.

— Саме так. Той факт, що кожен з нас є самим собою, не можна відділити од структури і, я сказав би, од всієї нашої біографії… Та бувають у житті випадки, щасливі обставини. Про них оце я й думаю.