Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

Невідомий добре знав галерею, а Павло ні. Але чи винен у чомусь цей незнайомий? Коли зберігав оте багатство в карбованцях там, куди, на його думку, ніхто не зміг би пробратися, то що це може бути, як не хитрість? Тільки-но помітивши невідомого в темряві, Павло вже почав вважати його за ворога. А чому? Тому що сам пробрався в його тайник?

Усі попередні припущення виявились оманою. Павло не розумів нічого. Тримав у руках асигнацію, шматок цупкого паперу, що був в обігу в країні за Прутом…

Машинально сховав асигнацію в кишеню і замкнув скриню. Думки полинули десь далеко, за кам’яні стіни… Погляд упав на чорний ящик. І знову його взяв сумнів. Скриня… ящик… Як це пов’язати?

Стояв збентежений. І в ту ж мить наче якийсь дзвінок сповістив про небезпеку. Серце почало битися сильно-сильно. Незчувся, як погасив ліхтарика. Відразу ж щось шурхнуло, і Павло миттю бухнувся на холодний камінь, втиснувшись між стіною та скринею.

Не встиг нічого подумати. Яскравий промінь світла сяйнув у дверцята, невідомий уже ліз до свого сховища.

Ось він ступив на скриню. Єдине бажання, яке охопило Павла, — побачити його лице. Всім своїм єством юнак прагнув цього.

“Напевне, він одмикатиме скриню! — блискавкою промайнуло в голові. — І тоді неодмінно побачить мене”.

Проте його мучив уже не страх, а сором.

“Якщо це справді друг, то як я дивитимусь йому в очі, коли він помітить мене?”

Та незнайомець проминув скриню і ступив до столу. Збагнувши, що той має намір відкрити чорний ящик, Павло зціпив зуби і стиснув кулаки, щоб заспокоїтися. Зараз розвіються останні сумніви і все з’ясується.

З своєї схованки юнак намагався розгледіти невідомого. Але той сів біля столу, спиною до нього. Почепив ліхтарик на скобу, щоб світло падало на чорний ящик.

“Як же мені побачити його лице?” Якби воно хоч на мить показалося, сумніви одразу зникли б. Усе стало б відомим. Однак йому було видно лише спину, шию та потилицю. Чоловік сидів проти світла, постать його бовваніла темною плямою, трохи виразніше, ніж у темряві галереї.

Юнак розумів, що має робити невідомий, бо в чорному ящику була рація.

Незнайомець надів навушники, і через хвилину почулося цокання апарата. Павло як електрик служив у частинах зв’язку і ще не забув азбуки Морзе. Він вийняв олівець і уважно прислухався, збираючись записати на скрині літери, що їх передаватиме цей чоловік.

— У-32… У-32… У-32… — почув він зразу.

Збагнувши, що це позивні невідомого, юнак напружено чекав. Звісно, без навушників пощастить записати лише половину знаків.

“Тепер знову буде передавати”, — подумав юнак і прислухався.

Незнайомець вистукував, а Павло записував літеру за літерою, намагаючись збагнути зміст передачі. Та скоро він зрозумів, що це шифрований текст, і вдовольнявся тільки тим, що старанно записував літери, не розуміючи, що вони означають.

В мертвій тиші монотонне цокання лунало досить виразно. Невідомий вистукав лише кілька фраз. Павло шкодував, що не може записати відповідь на них, яка, напевне, була ще коротшою. Розмова тривала одну-дві хвилини. Незнайомець зняв навушники і замкнув рацію.

“Нарешті я побачу його в лице”, — подумав юнак і висунувся з-за скрині. Але невідомий підвівся, стоячи до нього спиною, і зняв ліхтарик. А коли обернувся, променем засліпив очі, і хлопцеві довелось знову сховатися. Незнайомий ступив на скриню і в ту ж мить зник у дверцятах.

Усе скінчилося. Розчарований, що й на цей раз не зміг розгледіти його в лице, Павло підхопився з холодної долівки. Він бачив тільки силует. На зріст невідомий, напевне, нижчий од нього, а з важкуватих рухів, коли він підіймався з стільця, було видно, що це вже літня людина. Та зрештою і його чорного волосся вже злегка торкнулася сивина.

Але найважливіше — це його передача. Павло присвітив на скриню. Невідомий — У-32 — передав 55 букв:

FRAQVNTBSPBAI

BLCBFGCBARQGRA

QNLFQHRGBPBZZH

AVFGFNOBGNTVAT

Юнак вийняв блокнотик і переписав ці літери, а потім обережно зішкрябав їх ножиком з дошки. Тоді вирішив ще глянути на стіл. Незнайомець мусив записувати відповідь, не міг же він її розшифрувати усно.

Проте ніякого папірця не було, — напевне, той чоловік забрав його з собою. Павло вже хотів іти, коли це, мигцем глянувши на картон, що ним був застелений стіл, помітив на ньому якісь невиразні візерунки. Придивившись уважніше, розгледів літери. Невідомий, записуючи шифровку, натискав олівцем, і на картоні зосталися відтиски.

Дуже зрадівши, Павло переписав і відповідь: