Владимир Колин - Таємниця підземної галереї

HAPBIREPB

ZZHAVFGBE

TNAVMNGVBA

Усе змішалося в голові, як на папері,— літери донесення. Зараз він знав менше, ніж тоді, коли прийшов сюди. Таємниця зосталася невідомою, скриня і передавач йому не допомогли. І навіть більше того — все заплутали.

Павло попрямував галереєю. На перехресті спинився, трохи подумав. І замість того, щоб звернути в коридор, який вів на берег, поспішив у той бік, звідки показався незнайомець. Може, пощастить розвідати те, чого не зміг узнати в сховищі.

Ця галерея була така ж німа, як і та, що тяглася до моря. Можливо, тут і розкриється вся таємниця. Якийсь час хлопець простував далі і зовсім не здивувався, коли дорогу перегородила кам’яна стіна. Тепер Мунтяну уже вмів пробиратися крізь мури. Відшукавши кнопку, на-тис, і перед ним відкрився отвір. Переліз, присвітив ліхтариком і зрозумів, що він у погребі.

Побачив скрині, а на поличках — вина у високих пляшках. Видно, хазяїн полюбляє спиртне.

Спробував уявити, на якій вулиці стоїть будинок, у погребі якого він опинився, та це було важко визначити… В кутку примітив драбину і почав підніматися вгору.

Ліз обережно, хоч навколо не було ні душі. Вдарився головою в ляду. Спробував підняти, але вона не піддалася, видно, була замкнута з другого боку. Щоб відкрити її, потрібна сокира. Та коли взятися розбивати залізо, стукіт можуть почути.

Дуже розчарований, Павло вибрався з льоху і поспішив назад уже знайомою дорогою.

В наступні дні Павло тільки й думав про галерею. “Хто той невідомий? Кому були послані шифровані донесення? Друг він чи ворог?”

Марно намагався щось розгадати. А коли голова вже не витримувала, виймав блокнотик, брався розшифровувати перехоплену передачу. Відповідь на два останні питання, а може й на перше, таїлася в отих буквах, які наче були написані довільно, але коли він почав розгадувати шифр, лягали в окремі слова.

Вивчаючи цю сторінку з літерами, помітив, що подвійна буква ZZ є і в повідомленні невідомого, і у відповіді, яку він одержав. Потім зауважив, що в тексті повторюється не тільки ZZ, а ціла група букв, які, напевне, означають одне слово.

І воно, мабуть, важливе, це ключ шифру, бо звичайний сполучник не може вживатися так часто.

“А чи не повторюються букви ZZ в якомусь одному слові?”

Павло почав пригадувати румунські слова з цими подвоєними літерами. Просидів цілий вечір, але так нічого й не підібрав.

Йоргу, звичайно, знайшов би когось, хто зміг би прочитати шифровку. Та через арешт Фаніки вони перестали зустрічатися. А про все помічене і почуте в підземній галереї треба негайно сповістити кудись далі. Якби Павло знав адресу свого товариша по підпіллю, то не вагаючись порушив би заборону і через Джіка домовився б про зустріч. Мунтяну був певен, що за ним не стежать. Але юнак не знав, де знайти Йоргу, і через те доводилось чекати якогось повідомлення.

На другий день після арешту Фаніки Йоргу сказав:

— Коли все буде добре, я обізвуся.

Про самого Фаніку Павло теж нічого не знав. У майстерні настали тривожні дні, Фраціла вже поводився зухвало. Приходив на роботу п’яним і нічого не робив, полишаючи свою норму на інших, а бідолаха Олару не смів і писнути.

Заклопотаний новими турботами, Павло якось забув про заплутані обставини смерті свого брата.

А от у неділю, повернувшись думкою до тих, що були причетні до загибелі Грігоре, одразу пригадав запрошення Султани. Вона ж кликала його в корчму.

Хлопець сильно здивувався, заставши в “Добруджі” Горе. З цим балакучим юнаком він познайомився в перукарні, куди заходив стригтися. Потім вони випадково зустрілися кілька разів на вулиці, а згодом почали бачитися частіше. Горе хоч і неохоче, але розповів про нещасний випадок, після якого він став кульгавим, і це здружило їх. Павло зрозумів, що веселість перукаря вдавана. Горе швидко схоплював те, що Мунтяну розповідав йому про людей і життя. Як зовсім недавно він повідомив Йоргу, Горе погодився переховувати в своїй кімнаті книги та примірники газети “Роминія лібера”. Це було перше випробування для того, хто мав згодом стати борцем проти фашизму.

Як і минулого разу, Павло переступив поріг корчми Чунту зразу ж після обіду, сподіваючись, що там у цю пору нікого не буде. Але за столиком уже сиділи ті два дідугани, яких Чунту недавно випроводив з корчми. Здавалось, ніщо не змінилось там за цей час. З стелі звисали ті самі липкі смужки паперу, на відвідувачів чекали вільні столи і триногі стільці, та сама картина висіла на стіні, в мутному дзеркалі, як і раніше, відбивалися портрет Антонеску та листівка з суворим попередженням, що за недозволені розмови можна потрапити на п’ять років до тюрми. Час, здавалося, зупинився.