Євген Лакінський - База відпочинку

– Ну, читай вже, Жанко! – каже Ера.

– Зараз, – відповідає Жанна. – Починаю:

«Колись тут містилася радянська контора. Ніхто, власне, не знав, чим вона займалася, та це й не важливо. У коридорі високі дерев'яні шафи, що доходять аж до стелі, забиті старими документами. Заповнені і порожні бланки, заяви, резолюції, технічна документація на щось допотопне… У кімнатах – старі конторські меблі. Кімнати орендують дрібні фірми, що не мають грошей на кращі офіси. На стінах ще й далі висять велетенські мапи світових океанів, з цифрами, що позначають глибину. Вони висять там вже років двадцять, ще з конторських часів.

Кажуть, що організація ще існує, переважно – на папері. В неї є директор – доброзичливий немолодий чоловік, що іноді п'є горілку із іншим начальником, директором фірми «Саманта-15», яка орендує найкращу кімнату. В організації є секретарка. Секретарці вже за п'ятдесят. Білявка з блакитними очима. Колись вона була красунею… Вона сидить за друкарською машинкою і п'є слабкий чай. Вона робить це вже багато років, з тих часів, коли контора була ще у розквіті і коли вона, секретарка, тільки почала тут працювати.

Організація міститься у мініатюрному двоповерховому будинку біля моря. За два кроки від неї будують житловий хмарочос. Хмарочос добудували до половини і, кажуть, вже розпродали частину квартир. Потім у фірми виникли проблеми і будову припинили. Через цього монстра, з будиночку не видно моря.

Ще організація наймає охоронців. Це – дідусі і бабусі, давно вже на пенсії. За кілька десятків гривень на місяць вони – раз на три доби – ночують у кімнаті, що орендує «Саманта-15». Щовечора у офісі з'являється розкладачка.»

– Це хіба у дев'яностих таке було, – перериває Ера.

– Так тоді, мабуть, і писали, – каже Жанна. – Бачиш, які сірі аркуші. І все від руки. Навіть не роздруковано…

І вона продовжує читати у голос:

– «Але останнім часом виникли проблеми з одним охоронцем – Марком Львовичем Кацем. Львович – дідусь років 80, маленький і худорлявий. Очі в нього завжди сльозяться. Вечорами Львович виробляє якісь скоби, а потім продає їх на базарі. Інколи скоби вилітають з лещат і врізаються у стіни. Це непокоїть фірму «Саманта-15», у офісі якої знаходиться «майстерня». У Львовича є онук, що інколи вартує замість діда. Онук навчився гратися на офісному комп'ютері. Тоді двоє спеціалістів фірми «Саманта-15» – юрист та економіст – спільними зусиллями встановили на комп'ютері пароль.

«Саманта-15» – аудиторська фірма, що існує вже п'ять років. Створили її кияни. Кияни приїхали до Одеси, набрали тутешніх хлопців та дівчат, швиденько навчили їх аудиту – і поїхали додому. Більше їх ніхто не бачив. Потім до Одеси дійшла чутка, ніби один з киян-засновників вже сидить, а інший переховується по Європах.

«Саманта-15» встала на ноги. Більшість народу десь розбіглися, а залишилися три аудитори і бухгалтерка Аня. Щоправда, є ще директор. Директорові – шістдесят п'ять. В аудиті він не розуміється. Отці-кияни обрали його за серйозність і неабиякий досвід керівництва. Директор сидить у своєму кабінеті і нікому не заважає. Він справно отримує зарплатню, підписує папери і ставить печатки. А більше від нього нічого й не треба.

Головні клієнти «Саманти» – заводи. В заводів бракує грошей, тож розплачуються вони власною продукцією. А виробляють вони консерви. У кутку офісу – цілий склад літрових банок з консервованими помідорами, квашеною капустою і навіть кавунами. Це – останній гонорар.»

– Дев'яності і є, – коментує Жанна. – Я вже втомилася це читати. Твоя черга.

Ера бере аркуш і продовжує:

– «Чоловічий туалет зачинено. Всі користуються жіночим. Унітази – металеві, з білою потрісканою емаллю та рифленими підставками для ніг. Вони вмонтовані у бетонний постамент, обкладений рудою плиткою. За задумом архітектора, дві жінки мали б сидіти поруч, на дистанції в півметри, не розділені жодною перегородкою.

Вода у крані – тільки холодна, а шматочок господарського мила зберігається у надійній схованці.

Вдень аудитори їздять по об'єктах, директор зачиняється у кабінеті, а Аня залишається на самоті. Вона читає журнали, грає на комп'ютері і пліткує з бабусею-прибиральницею про чергові витівки Львовича.

Раз на тиждень, до «Саманти» заходить Іван і поповнює юридичну базу даних. Івана оформлено тут «інженером-програмістом». Це значить, що він інсталював пару програм і налагодив інтернет дайл-ап, яким все одно ніхто не користується. Сьогодні Іван прогулює третю пару, отже часу багато. Зрадівши живій людині (прибиральниця вже два дні як на лікарняному), Аня розповідає про свою подружку.