Генрі Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Навіщо говорити про неї тепер? Навіщо говорити про неї після довгого мовчання, тепер, коли вона така близька до мене; коли я йду туди, куди пішла вона дуже давно.

Призахідне сонце горить полум’ям на золотому куполі храму. Пальці мої втомилися.

Усім, хто знав мене або чув про мене, всім, хто схоче іноді пригадати старого мисливця, я простягаю руку на прощання і прошу прощення!

У руки Всемогутнього Бога, Творця життя і смерті, віддаю дух свій!

“Я все сказав!” Це був улюблений вислів покійного зулуса.

Минув рік від дня смерті нашого незабутнього друга Аллана Квотермейна, коли він закінчив останній розділ своїх записок, під назвою “Я все сказав!” Випадково у нас з’явилася можливість переслати ці записки до Англії. Правда, ця можливість не спокушала нас надіями, але ми з Гудом вирішили спробувати. Протягом останніх шести місяців наші люди старанно працювали на кордонах країни Цу-венді з наміром відшукати будь-що або прокласти зручний шлях сполучення до країни. Результатом робіт стало відкриття каналу, який сполучав країну із рештою світу. Я впевнений, що цим самим каналом тубільний мандрівник дістався сюди і до місії містера Мекензі, хоча прибуття його за три роки до нас до цієї країни і вигнання з неї жерці ретельно приховують! Поки тривали обстеження країни, на континент відправили посла з депешею. Ми вручили йому рукопис, два листи від Гуда до його друзів і лист від мене до мого брата Георга. Мені боляче думати, що я ніколи не побачу його, і я повідомляв йому як найближчому моєму спадкоємцю в Англії, що він може володіти всіма моїми родовими маєтками, оскільки я не думаю колись повернутися на батьківщину. Ми не могли б покинути країну Цу-венді, якби навіть хотіли! Цим послом був Альфонс, дай Бог йому щастя в його житті! Він до смерті скучив тут!

— Так, так, тут добре! — говорив він. — Але мені нудно, тоскно!

Він скаржився на відсутність будь-яких кафе і театрів і зітхав за своєю Анетою. Та мені здається, що весь секрет його огиди до країни і туги полягав у тому, що народ страшенно сміявся з нього та його поведінки в битві, що відбувалася вісімнадцять місяців тому, коли він сховався під прапором Зорайї, щоб уникнути бою.

Кожний хлопчисько бігав за ним вулицями і насміхався, ображаючи його гордість і роблячи життя нестерпним. Принаймні Альфонс зважився перенести всі жахи тривалої подорожі, небезпеки, зусилля, навіть готовий ризикнути зустріти французьку поліцію, ніж залишатися в цій “сумній країні”.

Бідолашний Альфонс! Ми були дуже засмучені розлукою з ним, але я щиро бажаю йому щасливо прибути на батьківщину. Якщо він дістанеться щасливо і довезе з собою дорогоцінний рукопис, який ми йому вручили разом із солідною кількістю золота, він буде там, у себе, багатою людиною і може одружитися зі своєю Анетою, якщо вона жива і вшанує його!

Тепер користуюся нагодою, щоб сказати кілька слів про незабутнього Квотермейна.

Він помер удосвіта наступного дня, дописавши останні свої рядки. Нілепта, Гуд і я були біля нього. Це була зворушлива сцена. За годину до настання ранку ми помітили, що він помирає, і наше горе було вельми сильне. Гуд залився слізьми, і ці сльози викликали останній милий жарт з уст умираючого друга. Він міг жартувати навіть в останні хвилини свого життя. Гуд хвилювався, плакав, і скельце його постійно випадало зі свого звичного місця. Квотермейн помітив це.

— Нарешті, — пробурмотів він, намагаючись посміхнутися, — я побачив Гуда без скельця в оці!

Потім він замовк до ранку і при першому промінні світанку попросив підняти його, щоб востаннє побачити схід сонця.

— За кілька хвилин, — сказав він, — маю пройти через його золоті ворота!

За десять хвилин він підвівся і подивився на нас.

— Я вирушаю в довгі мандри, страшніші, ніж ті, які ми здійснили всі разом. Згадуйте іноді про мене! — пробурмотів Квотермейн. — Хай Бог благословить вас! Я чекатиму на вас там!

Він зітхнув, упав на подушки і помер!

Так пішла від нас назавжди прекрасна людина! Ніжний, надійний, наділений великим запасом гумору і поетичними схильностями, він був неоціненний як людина діла і громадянин. Я не знав нікого, хто був би такий компетентний у думці про людей й їхні вчинки.

— Усе своє життя я вивчав людську натуру, — говорив часто Квотермейн, — і гадаю, що знаю її!

Справді, він знав людей. У нього було дві вади: його надмірна скромність і схильність до ревнощів стосовно людей, яким він симпатизував.