Генрі Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Раптом, перш ніж хто-небудь міг здогадатися про її намір, вона підняла срібного списа, який тримала в руці, і завдала собі такого сильного удару в бік, що спис пройшов наскрізь, і впала на підлогу.

Нілепта скрикнула. Гуд майже знепритомнів, інші кинулися до Зорайї. Цариця Ночі підняла свою прекрасну голову і поглянула своїми дивовижними очима в обличчя Куртіса, немов прощаючись із ним. Потім голова її відкинулася назад, пролунало зітхання, схоже на ридання, і похмура, але смілива душа Зорайї відлетіла. Її поховали з царською пишнотою, і все було закінчено. Минув місяць від часу трагічної смерті Зорайї. У храмі Сонця відбулася урочиста церемонія, і Куртіс був офіційно оголошений королем країни Цу-венді. Я був хворий і не прийшов на церемонію. Насправді, я ненавиджу такі речі, натовпи народу, звуки труб, майоріння прапорів. Гуд, присутній на церемонії (у повній формі), повернувся і розповів мені, що Нілепта була вельми красивою, а Куртіс тримався так, немов народився королем, і чув на свою адресу гучні вітальні крики, що підтверджували його величезну популярність у країні. Потім, розповідав він, коли в процесії вели королівського коня Денний промінь, народ почав голосно, до хрипоти кричати: “Макумазан! Макумазан!” Кричали так, що він, Гуд, мав був устати на повний зріст в екіпажі і закричати їм, що я хворий і не можу брати участь у церемонії.

Потім сер Генрі, чи, точніше; король прийшов відвідати мене, був вельми стомленим і присягався, що ніколи не нудьгував так у своєму житті. Але я думаю, що він дещо перебільшував. Людській натурі невластиво нудьгувати за таких незвичайних обставин. Насправді, чи не дивна річ, що той, хто за рік до того приїхав у країну нікому не відомим прибульцем, тепер одружився з прекрасною і коханою королевою і зробився королем усієї держави! Я спробував прочитати йому повчання, щоб він не загордився і не захопився блиском і силою своєї влади, і пам’ятав завжди, що був колись простим англійським джентльменом і обраний Провидінням для великого і відповідального обов’язку.

Куртіс був такий люб’язний, що терпляче вислухав мої настанови і навіть подякував мені за них. Одразу ж після церемонії мене перенесли до будинку, де я тепер пишу ці рядки. Це чарівний куточок, за дві милі від Мілозиса. Тут протягом п’яти місяців, не сходячи з ложа, я на дозвіллі складав ці записки, історію наших мандрів. Напевне, ніхто ніколи не прочитає їх, та це неважливо. Принаймні складання цих записок допомогло мені згаяти час тяжких страждань. Я дуже мучився тоді. Слава Богу, швидко скінчаться мої страждання.

Минув тиждень відтоді, як я написав останні рядки. Тепер я знову беруся за перо, востаннє, бо кінець мій близький.

Моя голова свіжа, і я можу писати, хоча ледве тримаю перо. За останній тиждень хвороба легенів загострилася, але тепер стабілізувалася, я відчуваю повне оніміння кінцівок і ні на що вже не сподіваюся.

Біль зник, а з ним зник і страх смерті, і я відчуваю близькість вічного спокою і відпочинку. Радісно, з тим відчуттям спокою, з яким дитя лежить на грудях матері, я готовий впасти в обійми ангела смерті! Будь-яка боязкість, усі страхи, що не залишали мене за життя, відлетіли від мене, бурі минули, і Зірка вічної надії, що блищала крайнеба, тепер наблизилася до мене. Багато разів був я близький до смерті, багато товаришів померли на моїх очах, тепер — моя черга! Ще двадцять чотири години, і світ буде далеко від мене з усіма його страхами і надіями. Мене не стане, і світ забуде про мене! Так було і буде з усіма! Тисячі століть тому вмираючі люди думали свої думи і були забуті! Мине ще тисяча століть, і нащадки наші вмиратимуть і думатимуть і їх також забудуть у свою чергу.

“Людське життя — дихання бика взимку, зірка, що блукає небом, легка тінь, яка зникає із заходом сонця!” — так висловився одного разу зулус у розмові зі мною.

Ні, наш світ недобрий! Хто може не погодитися з цим, окрім тих, хто засліплений собою?

Як може бути хорошим світ, в якому першорядне значення мають гроші, де дороговказною зіркою є егоїзм і себелюбство?

Тепер, коли моє життя закінчується, я радий, що жив, що пізнав ніжне дихання жіночого кохання і вірну дружбу, яка пережила кохання жінки, радий, що чув дзвінкий сміх дітей, милувався сонцем, місяцем і зірками, відчував солоне дихання моря на своєму обличчі і плавав осяяною промінням місяця водою, полюючи на звірів. Та я не хотів би знову почати життя! Ні, ні!

У мені все змінилося. Світло зникає з очей, і темрява наближається. До мене з’являються крізь цей морок знайомі обличчя дорогих померлих… Там мій Гаррі та інші, і найкраща, найдосконаліша жінка, яка колись жила на землі.