Генрі Хаґґард: У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

— Скоро ви одужаєте і будете зовсім здорові, друже! — сказав мені Куртіс.

Я похитав головою і засміявся.

— Не дуріть себе! — сказав я. — Я можу трохи поправитися, але не одужаю ніколи. Я вмираю, Куртісе! Можливо, я вмиратиму поволі, але напевно. Чи знаєте ви, що у мене вже почалося кровохаркання? Щось погане сталося з моїми легенями! Я відчуваю це. Не засмучуйтеся так! Життя прожите, час іти! Дайте мені, будь ласка, дзеркало, я хочу подивитися на себе!

Куртіс вибачився, відмовляючись дати мені дзеркало, та я наполіг на своєму. Нарешті він подав мені диск із полірованого срібла в дерев’яній рамці, який замінював тут дзеркало. Я глянув на себе і відклав дзеркало вбік.

— Я так і думав! — вимовив я. — А ви кажете, що я одужаю!

Я не хотів показати їм, як уразив мене мій вигляд. Моє сиве волосся стало, сніжно-білим, а обличчя було зрите зморшками, як у старого, і глибокі червоні кола залягли під запалими очима. Нілепта заплакала, а сер Генрі знову змінив розмову. Він сказав мені, що художник зняв зліпок з мертвого тіла старого Умслопогаса і з нього буде виліплена чорна мармурова статуя, що зображає його в той момент, коли він розбиває священний камінь. Замість каменя стоятиме біла статуя, яка зобразить мене і Денний промінь. Я бачив потім ці статуї, закінчені через шість місяців, вони прекрасні, особливо статуя Умслопогаса, дивовижно схожого. Що стосується мене, художник ідеалізував мою непривабливу фізіономію, хоча статуя вельми гарна. Віками простоїть ця статуя, і народ дивитиметься на неї, хоч, я гадаю, зовсім нецікаво дивитися на таке незначне, жалюгідне обличчя!

Потім вони розповіли мені, що останнє бажання Умслопогаса було, щоб його поховали, а не спалили згідно з місцевим звичаєм, як спалять мене після смерті. Бажання його виконали. Зулус похований за звичаєм своєї батьківщини, в сидячому положенні, з колінами під підборіддям, загорнений у товстий золотий лист, і заритий в западині стіни на верхівці сходів, які він захищав, з обличчям, обернутим у бік своєї батьківщини. Так сидить він там і сидітиме завжди, бо його труп набальзамований і поміщений у вузьку кам’яну труну, куди немає доступу повітря.

Люди подейкують, що вночі дух старого зулуса виходить із труни і погрожує примарною сокирою примарним ворогам! Зрозуміло, вночі ніхто не наважується проходити повз те місце, де похований герой!

Тим часом незбагненним чином у народі вже виникла нова легенда або пророцтво. Ця легенда свідчить, що поки старий зулус сидітиме там і дивитиметься на сходи, які він один героїчно захищав проти півсотні нападників, доти буде існувати і процвітати нова династія, започаткована шлюбом англійця з королевою Нілептою. А коли кістки його з часом розсиплються і перетворяться на порох, тоді впаде династія, впадуть сходи, і перестане існувати народ Цу-венді!

Минув тиждень. Я відчув себе дещо краще одного теплого полудня. До мене раптом з’явився вісник сера Генрі і сказав, що Зорайю приведуть опівдні до першої кімнати королеви, і що Куртіс просить мене бути присутнім при цьому. Мені хотілося подивитися ще раз на нещасну королеву, і я гукнув на допомогу Альфонса — він був справжнім скарбом для мене в моєму стані. Я прийшов раніше за інших, хоча кілька офіційних придворних осіб уже були там, оскільки їм наказали з’явитися. Тільки-но я всівся, як, супроводжувана загоном королівських охоронців, з’явилася Зорайя, така ж прекрасна і гордовита, як завжди, але з виразом гіркоти на гордому і похмурому обличчі. Вона була вбрана за звичаєм у королівську “кеф” і тримала в правиці срібного списа. Захоплення і жаль охопили мене, коли я глянув на неї. Я звівся на ноги і низько вклонився їй, висловивши співчуття, що не можу стояти перед нею через мій стан.

Вона трішки почервоніла і гірко засміялася.

— Ти забуваєш, Макумазане, — сказала вона, — я більше не королева, я — полонянка, над якою будь-хто може сміятися!

— Але ти жінка, — заперечив, — отже, до тебе слід виявляти пошану, крім того, ти перебуваєш у складному стані, отже, удвічі заслуговуєш на пошану!

— Ти забув, — відповіла вона з усмішкою, — що я хотіла загорнути тебе в золотий лист і повісити на колоні храму!

— Ні, — сказав я, — запевняю тебе, я не забув цього. Я часто думав про це, коли мені здавалося, що битва профана нами. Але колона на своєму місці, а я залишився тут, хоча й ненадовго, навіщо говорити про це?.

— О, ця битва, битва! — продовжила вона. — Я хотіла б знову бути королевою, хоч на одну годину, щоб помститися проклятим шакалам, які кинули мене в біді. Ці баби, ці люди з пташиними серцями дозволили перемогти себе!