Генрі Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Вона замовкла, задихаючись від пристрасті, схожою на бурю. Гомін здивування і жаху промайнув залою.

— Говорити так, як говорила ти, сестро, погрожувати, як ти, я вважаю негідним мого сану і моєї гордості! — вимовила Нілепта спокійним, упевненим голосом. — Якщо ти хочеш почати війну, починай, Зорайо, я не боюся тебе! Моя рука ніжна, але зуміє відбити твою армію! Мені шкода народу, шкода тебе, але ти мені не страшна, повторюю тобі! Учора ти намагалася відбити у мене коханого і пана, того, кого сьогодні ти назвала “чужоземним вовком”, ти хотіла, щоб він був твоїм коханим, твоїм паном. (Ці слова схвилювали всю залу!) Ти минулої ночі, як я дізналася, прокралася змією до моєї спальні таємним шляхом і хотіла вбити мене, свою рідну сестру, поки я міцно спала…

— Це брехня, брехня! — пролунали голоси, серед яких виділявся голос великого жерця Егона.

— Це правда! — сказав я, тримаючи в руці і показуючи присутнім лезо кинджала. — Де ж рукоятка цього кинджала, Зорайо?

— Це правда! — закричав Гуд, який вирішив діяти відкрито. — Я застав Царицю Ночі біля ліжка Білої Королеви, і цей кинджал зламався об мої груди!

— Хто за мною? — крикнула Зорайя, махаючи списом, помітивши, що загальні симпатії схилялися на сторону — Нілепти. Бугване, і ти проти мене? — звернулася вона до Гуда тихим, стриманим голосом. — Ти, низька душе, ти відвертаєшся від мене, а міг бути моїм чоловіком і королем країни! О, я закую тебе в міцні ланцюги! Війна! Війна! — вигукнула вона. — Тут, поклавши руку на священний камінь, який, за передбаченням, існуватиме, доки народ Цу-венді не схилиться під чужоземним ярмом, я оголошую війну, війну до кінця! На життя і на смерть! Хто піде за Зорайєю, Царицею Ночі, до перемоги і тріумфу?

Відбулося невимовне сум’яття. Багато хто поспішив приєднатися до Зорайї, інші — до нас.

Серед прихильників Зорайї виявився один воїн із загону охоронців Нілепти. Він раптово обернувся до нас спиною і кинувся до дверей, через які проходили прихильники Зорайї. Умслопогас, присутній при цій сцені і на диво спокійний, одразу ж зметикував, що коли цей солдат піде від нас, то його приклад повторять інші, і кинувся на воїна. Той підняв свого меча. Зулус із диким криком відстрибнув назад, ударив ворога своєю жахливою сокирою і заходився довбати йому голову, поки воїн не впав мертвим на мармурову підлогу. Це була перша пролита кров!

— Замкнути ворота! — наказав я, сподіваючись, що ми встигнемо схопити Зорайю, та було вже пізно.

Варта пройшла у ворота за королевою, і вулицями пролунав стукіт коліс і скажений галоп коней.

Зорайя зі своїми прихильниками вихором промайнула містом у напрямку своєї військової квартири в М’Арступа, фортеці, розташованої за сто тридцять миль на північ від Мілозиса.

Потім місто готувалося до війни, і старий Умслопогас сидів і, милуючись заходом сонця, гострив свою сокиру.

Одна людина, проте, не встигла пройти у ворота, поки їх не закрили. Це був великий жрець Егон, котрий, як ми були впевнені, служив головним радником і помічником Зорайї, душею її партії. Лютий старий не забув нашого святотатства. Він знав також, що у нас було кілька релігійних систем і, поза сумнівом, дуже боявся, щоб ми не надумали вводити свою релігію в країні, і я відповів йому, що у нас є, наскільки я знаю, дев’яносто п’ять різних релігій. Це страшенно вразило його; справді, становище його, великого жерця національного культу, було складним. Він щодня остерігався запровадження нової релігії. Коли ми дізналися, що Егон у нас, Ні-лепта, сер Генрі та я довго обговорювали, що з ним робити. Я запропонував посадити його до в’язниці, але Нілепта похитала головою і зауважила, що такий вчинок викличе обурення і чутки в країні.

— О, якщо я виграю війну і буду справжньою королевою, я знищу всю могутність цих жерців, їхні обряди і похмурі таємниці! — додала Нілепта, тупнувши ногою.

— Хотів би я, щоб старий Егон чув ці слова; він, напевно, злякався б.

— Якщо ми не посадимо його до в’язниці, — сказав сер Генрі, — то ліпше відпустити його! Він не потрібен нам!

Нілепта подивилася на нього.

— Ти так гадаєш, мій пане? — запитала вона сухо.

— Так, — відповів Куртіс, — я не бачу, навіщо він нам потрібен?

Нілепта мовчала і продовжувала дивитися на нього ніжним і сором’язливим поглядом. Нарешті Куртіс зрозумів.

— Вибач мене, Нілепто, — сказав він, — ти хочеш зараз же повінчатися зі мною?

— Я не знаю, як бажає мій пан, — швидко відповіла вона. — Але якщо мій пан хоче, то жрець — тут, і вівтар недалеко! — додала вона, вказуючи до вхід у молильню. — Я готова виконати бажання свого пана! Слухай, Інкубу! Через вісім днів, навіть менше, ти маєш покинути мене і йти на війну, бо ти командуватимеш моїм військом. На війні люди вмирають, і якщо це станеться, ти недовго будеш моїм, о Інкубу, і вічно житимеш в моєму серці і пам’яті…