Олександр Ігнатьєв - Лютий шаленів хуртовинами

У вересні 1939 року, після визволення Західної України, до будинку прийшли робітники лісозаводу:

— Тут буде наш районний комітет партії, — сказав один з них.

А через тиждень цього робітника, — його звали Іван Михайлович Микуляк, — обрали секретарем Яворівського районного комітету партії. У дні Великої Вітчизняної війни Микуляк пішов на фронт. Після перемоги над фашистською Німеччиною демобілізувався і повернувся в свій район.

Довго не гасне світло у цьому великому будинку. Багато робітників і колгоспників приходить сюди. Навідується і начальник районного відділу МВС разом з командиром батальйону оперативних військ майором Грушевим та його заступником майором Івановим.

Ось вони всі сидять у секретаря райкому в просторій з голубими шпалерами кімнаті. Бюро розпочнеться за півгодини. Вітерець, залітаючи у відчинену кватирку, хитає бордову гардину, і вона ворушиться, наче жива. Глянувши на великий годинник з довгим маятником, Іван Михайлович сказав:

— Час починати.

В цю мить на сходах почулося тупотіння, двері відчинились, і в кімнату вбігла чорноока дівчина років п’ятнадцяти. Вона була закутана у велику хустку, що спускалась аж до п’ят. На порозі дівчина зупинилась і якось розгублено глянула на всіх. Потім рішуче підійшла до Микуляка і тихо сказала:

— Іване Михайловичу, в нас у Рудному людина з лісу.

Начальник районного відділу МВС і Грушевий швидко вийшли з кімнати. Незабаром вулицею рушила група солдатів.

Андрій сидів у своїй кімнаті і писав листа старому фронтовому другові. Він скаржився, що на службі самі невдачі, певне, тому, що взявся не за свою справу.

За вікном чувся капіж. В калюжах купалися наїжачені веселі горобці. В усьому відчувався подих весни.

Ільїн кинув ручку і замислився, дивлячись на безтурботних пташок. Сонячні промені наче ніжною теплою рукою торкнулися щоки капітана.

У двері тихо постукали, але офіцер не почув. Постукали ще раз, дужче. Ільїн відчинив двері і побачив Ганку. Дівчина була чимось стурбована. Завжди рожеве, усміхнене обличчя цього разу було блідим і серйозним.

— Можна до вас? — ніби стогін злетіло з її уст.

— Заходь, Ганко, — поспіхом запросив капітан. — Що сталося? Чи не образив хто?

Ганка не відповіла, переступивши поріг, вона тяжко зітхнула.

— Що з тобою? — стривожився Ільїн.

— Я хотіла спитати… У Рудному вчительку вбили? — схвильовано почала Ганка.

Ільїн насупився. Йому не хотілося говорити про це, але він все-таки відповів:

— Так, це правда.

Дівчина прикусила губу і одвернулася до стіни.

— Ти що, Ганко? — співчутливо спитав Ільїн, підійшовши до неї.

— Так. Шкода Наталку Йосипівну. Вона мене вчила. За що ж її вбили, за що?.. Вона така хороша була…

Ільїн поклав руку дівчині на плече:

— Мабуть, за те і вбили, що хороша. Те, що для людей добре, для бандитів погано…

— А хто такий Чапка? — несподівано запитала Ганка, повернувшись до капітана.

Той швидко глянув дівчині в очі.

— Звідки ти знаєш про Чапку?

— Та люди гомонять. А в школі ось які листи знайшли вранці, — Танка подала Ільїну аркуш паперу, на якому друкованими літерами було надряпано кілька рядків. Бандити наказували учням кинути школу. Посередині було намальовано великий чорний тризубець, а внизу підпис: «Чапка».

— Знову він, — процідив крізь зуби Андрій.

Ільїн сунув листівку в кишеню і почав надягати шинель.

— Ти вибач, Ганко, мені треба йти. А ти спокійно вчись, не бійся.

— А я й не боюся, — гордо відповіла Ганка, і очі її спалахнули.

— Молодчина, — похвалив дівчину Ільїн.

Потім узяв зі столу недописаного листа, швидко глянув і розірвав на шматки. «Розпустив нюні, вояка, — насмішкувато подумав він про себе. — Діло треба робити, а не хникати». І рушив до дверей.

— Ну, Ганко, бувай. Справи!

— Почекайте, Андрію! — зупинила його дівчина. — Скажіть мені, — Ганка знітилась, ніяково глянувши на офіцера.

— Так що? — нетерпляче спитав він.

— Ви не боїтесь бандитів?

Ільїн мимоволі розсміявся. В його голубих очах засяяли веселі іскорки.

— А ти як гадаєш?

Дівчина допитливо дивилась на Андрія.

— Я гадаю, ви ніц не боїтесь. Ви сміливий!

— Правильно, — знову посміхнувся Ільїн. — Я, так само як і ти, нічого не боюся. Тому ми з тобою завжди будемо друзями, — несподівано закінчив він. І ці слова відповідали його настрою.

Ільїн пішов, а дівчина ще довго стояла, дивлячись йому вслід.

Вітер з Карпат доносив хвилюючі запахи близької весни.