Олександр Ігнатьєв - Лютий шаленів хуртовинами

У штабі батальйону, куди ввійшов Ільїн, його зустрів заступник командира по політичній частині майор Іванов. Він узяв капітана під руку і сказав:

— Поїдемо в Рудне. Там сьогодні колгоспні збори.

— Не час, товаришу майор. Ось погляньте, — і капітан подав Іванову листівку Чапки.

Той уважно перечитав її і передав начальникові штабу.

— Треба обов’язково простежити, як пробираються бандити в райцентр, і вжити заходів. — І, звертаючись до Ільїна, вів далі:

— Тепер саме час їхати в Рудне. Зрозумів?

— Не зовсім, — признався Ільїн.

— Гаразд, на місці буде ясніше. Екіпаж подано, прошу! — зробив галантний жест майор.

Офіцери сіли в широкі сани, наповнені сіном. У других розташувались автоматники.

— Скоро повернемося, — на ходу кинув Іванов черговому по батальйону.

Коні рушили. їхали забрукованою головною вулицею райцентру. Сани рипіли, йшли важко, бруківка була вкрита тонким шаром почорнілого розталого снігу. Коли вибрались за околицю, де снігу було більше, коні пішли риссю. В обличчя подув вологий, просяклий запахом глиці весняний вітер. Ільїн глибоко вдихнув і, зручно вмостившись у сіні, задумливо дивився на дорогу.

Він любив їздити саньми. Це завжди нагадувало йому далеке дитинство, проведене серед полів і лісів Смоленщини. Отак, бувало, взимку, в святкові дні, їздив він з батьком на ярмарок, радів, коли батько дозволяв самому правити кіньми.

— Чого замислився, капітане? — почув Ільїн голос майора.

— Так, пригадав минуле.

— Добре діло, особливо в дорозі. Я теж часто згадую своїх старих, хороші вони в мене були…

— Померли?

— У Ленінграді, під час блокади.

— А моїх німці розстріляли…

Офіцери замовкли і майже одночасно закурили. На других санях солдати заспівали пісню. Дзвінкий запальний тенор виводив:

Решта дружно підхопили:

Ільїн мимоволі посміхнувся. Подобалися йому українські пісні, від них ставало тепліше на серці. Так з піснею і в’їхали в село. Дівчата, що саме брали воду з обледенілого колодязя, зацікавлено поглядали на них, про щось перемовлялися між собою і дзвінко сміялись. У відповідь з саней полетіли жарти, пролунав сміх. Сани зупинилися біля дерев’яного будиночка сільради. Розмістивши на ночівлю солдатів, офіцери через напівтемні сіни пройшли у велику кімнату, в якій було повно людей. Збори вже почалися. У приміщенні було майже темно — на вулиці посутеніло, а єдина лампа освітлювала тільки стіл президії.

Прибулих майже ніхто не помітив, лише ті, що стояли біля дверей, трохи потіснились, щоб дати їм місце. В кімнаті стояв гул, голоси іноді зривалися на крик. Сиза хмарка тютюнового диму коливалася під стелею.

— Чого вони так галасують? — пошепки спитав Ільїн.

— Голову нового обирають. Замість Степана Підлужного, — тихо пояснив Іванов.

З передніх рядів підвівся літній худорлявий селянин у рудому кожусі з роздертим під пахвою рукавом.

— То є, на мій розсуд, — почав він, — пусте діло. Заждати мусимо з виборами нового голови…

— А скільки то чекати маємо? — насмішкувато вихопився молодий задерикуватий голос зсередини.

— А скільки треба буде. Доки життя спокійнішим стане. От був у нас 'Грицько Хміль головою, пригрозили, він і дременув до міста. Степан Підлужний не був боягузом, так його порішили зовсім. І третього голову вб’ють. Хіба то життя? Заждати треба.

З усіх кінців залунали обурені вигуки, а той, хто говорив, махнувши рукою, сів. До столу президії неквапливо вийшов кремезний старик. Виждав, доки вгамувалися люди, і почав сердитим басом:

— Чекати нам ніякого сенсу немає, та й часу обмаль. Мені от, до прикладу, на сьомий десяток пішло, а я хочу нове життя на власні очі побачити. Мені годити вік не дозволяє.

— Правильно, Іване Онисимовичу, — хором підтримали його з усіх боків.

— А про спокійне життя я так гадаю: самим треба власне життя будувати, а хто заважає, того бити нещадно. Степана Підлужного вбили, це правда, але ж хіба через те колгосп кидати? Не сподівався я таке почути від тебе, Петре, — Іван Онисимович докірливо глянув на чоловіка у рудому кожусі і вів далі: — В одному партизанському загоні воювали ми з тобою, Петре. Пам’ятаєш, як нам діставалося спочатку? Забув? Повісили тоді німці чотирьох наших хлопців, погрожували, що всіх скарають, пропонували здатись. А ми здалися? Щось не пригадую, щоб ти пропонував нам тоді здаватися. Так чого ж тепер злякався?